Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

біля воріт, підняти з ліжка, застукати зненацька. Не дати отямитися – гроші з рук у руки, ані ногою через поріг, не кажучи вже про те, щоб увійти в дім.

Утоми Валентин не відчував, навпаки: тільки легке збудження, нервовий лоскіт, як у пацана, що вплутався в ризиковану гру зі старшими. Стирчати на тролейбусній зупинці сенсу не було – транспорт давно не ходить. Тож він перетнув вулицю й повернув у бік площі. Там, біля метро, в будь-який час доби стирчать таксисти, і знайти такого, який погодиться їхати за місто, – не проблема.

Він попрямував до третьої від кінця машини – синій «форд» зі світляним бруском на даху, де зазначався телефон фірми, здавався новішим. Нахилився, притримуючи на плечі сумку, і зазирнув у відчинене вікно передніх дверей.

– Привіт, – сказав Валентин.

У салоні світилося. Водій непоспіхом повернувся на голос. Питання в погляді не було. Біля важеля перемикання швидкостей тьмяно чорніла солідних розмірів монтировка.

– Ну? – спитав він, мружачись і швидко проводячи долонею по твердому їжачку над невисоким горбкуватим чолом.

Валентин кілька секунд вдивлявся: потертий шкіряний жилет поверх футболки, сухі, без грама зайвого, м’язи передпліччя, уважні щілинки очей під щіткою густих темних брів – і нарешті поставив своє питання:

– За місто повезеш?

– Залежно куди, – водій злегка знизав плечима. – Далеко?

– У Шаури. Котеджне селище, кілометрів тридцять п’ять звідси.

– Знаю. Скільки вас їде?

– Я сам.

– А ти в курсі, що мені доведеться щось дати тим двом, які переді мною стоять? За позачергове?

– Уже здогадався.

– Добре, – сказав водій. – Тоді приплюсовую. Загальну суму чітко уявляєш? І назад мені вхолосту пиляти. – Хлопець назвав цифру.

– Не вхолосту. – Валентин відчинив задні двері й кинув сумку на сидіння. – Буде тобі два кінці. У мене справ – на півгодини, і відразу назад.

«Форд» вивернув ліворуч, проскочив повз першу машину в ряді тих, що чекали на пасажирів, і застрибав униз по бруківці Сумської. Світлофори вздовж вулиці врізнобій моргали жовтим; по площі з дзижчанням і сигналами повзали двійко прибиральних машин, згрібаючи пивні бляшанки й пакети з-під чипсів. Праворуч зачорніли липи й дуби міського саду. Мигнув і зник підсвічений пам’ятник, потім темний фасад опери, обліплений рекламними щитами.

Усі сорок хвилин, доки не повернули з траси на бетонку до Шаурів, Валентин удавав, що дрімає. Марно чесати язиком не було бажання, та й водій не виявляв охоти спілкуватися. Спочатку прокручував у голові ймовірні сценарії, намагаючись відгадати, як зреагує на нічний візит Савелій, потім кинув – ситуація сама підкаже. А коли знову розплющив очі, обабіч дороги стрибками неслася глибока пітьма нічного лісу, у вікно віяло сухою глицею, а попереду, метрів за сто, освітлена хитким жовтим світлом, маячила смуга опущеного шлагбаума і ліворуч від неї – вікно буди охорони, де тьмяно світилося.

Водій загальмував, мало не впершись капотом у шлагбаум, і коротко посигналив.

Минуло хвилини три, перш ніж із будки з’явився охоронець. Рухався він перевальцем, загрібав берцями по бетону, на плечі дулом донизу теліпалася на ремені помпова рушниця. Зупинившись метрів за три від машини, хлопець присів, посвітив ліхтарем у салон і поцікавився:

– Куди їдемо, шановні?

Валентин смикнув двері, обійшов «форд» і неголосно мовив:

– До Смагіних. Я брат Савелія Максимовича.

– Документ є?

Порившись у кишені куртки, Валентин подав паспорт. Охоронець, світячи з-під руки, подивився, погортав і повернув.

– Машина ваша? – запитав він.

– Це ж таксі, хіба не видно?

– Моя справа – запитати, – охоронець відвернувся. – Сторонній транспорт на територію в нічний час не допускається. У мене наказ.

– Який на хрін наказ? – обурився Валентин. – Тут термінова справа, я туди й назад. Мені що – пішки по селищу тягтися?

– Претензії не до мене. У мене наказ, – повторив охоронець, чухаючи під пахвою і позіхаючи. – Вас пропущу, машину – ні. Хочете скаржитися – скаржтеся.

– Може, як виняток?

Охоронець подумав, потім сказав з лінивим смішком:

– Мені моє місце подобається. А іншої роботи в селищі немає.

Водій байдуже спостерігав. Коли Валентин повернувся в машину, він уривчасто запитав:

– Які варіанти?

Валентин відповів не відразу. Мудило-охоронець поламав йому всю схему. Щоб усе пройшло як задумано, машина була вкрай потрібна. Тепер усе доведеться міняти на ходу.

– Котра година? – запитав він.

– Двадцять дві на четверту…

– Я за один кінець просто зараз розрахуюсь. Чекай, повернуся на початку п’ятої.

– Мені байдуже. Ніч однаково псу під хвіст. Тільки без запізнень, довго не чекатиму.

Валентин відрахував гроші, кивнув і вибрався з машини, прихопивши сумку й комп’ютер. Уже обминаючи шлагбаум, почув, як охоронець командує водієві прибрати машину з проїзду.

Спереду тяглася дорога з капітальними огорожами вздовж узбіч. Де-не-де горіли ліхтарі, але рідко. Добре б іще згадати, у який із провулків треба повернути… Під ногами гудів прожарений денним сонцем бетон, пахло мокрою землею з квітників за парканами. Ставало дедалі прохолодніше, звична річ у серпні перед світанком.

Метрів через двісті Валентин повернув у темну бічну вулицю й одразу відчув, як дорога пішла під ухил. Навколо не було ані душі. Бетон слабко сірів у сутінках, рухатися можна було без особливих зусиль, не витріщаючи очей і не побоюючись влетіти в канаву. До того ж наприкінці вулиці раптом виринуло з-за широкої крони дерева і більше вже не зникало з поля зору, наче вказувало дорогу, жовте око ліхтаря – того самого, що стирчав майже біля самої води поряд із будинком Савелія.

Через кілька хвилин Валентин стояв перед автоматичними воротами на ділянку Смагіних. Наприкінці вулиці, там, де обривався бетон і стирчав ліхтарний стовп, угадувалося озеро. До самої води, освітлена ліхтарем і покреслена тінями, тяглася огорожа. Правіше від воріт розташовувалася зварена зі сталевого листа хвіртка – міцна на вигляд, як і все, що оточувало старшого брата. Поруч – білий ґудзик дзвінка та пластикова ґратка переговорника.

Він підняв руку, щоб подзвонити, – і раптом завагався. Через ворота доносилися неясні шерехи й сопіння пса. Але рука відмовлялася зробити простий рух – натиснути кнопку.

Зціпивши зуби, Валентин безгучно вилаявся – а тоді, перекинув сумку на інше плече, сунув зрадницьку руку в кишеню куртки, повернувся й побрів до води.

На березі його охопило тремтіння. Клята вологість! Це все туман, у який, як у брудну вату, кутається озеро. Але поки