Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

я прочитала, то дуже засмутилася. Спочатку я хотіла показати його тобі, мама, але потім згадала, як добре ви з татом ставитеся до пана Брука, й вирішила, що ви не ображатиметесь на мене за те, що я на якийсь час збережу таємницю. Знала б я, що цей мерзенний хлопчисько мене дурить! Але ж я думала, що мені пан Брук написав! Я відчувала себе, ніби дівчата в романах, тож написала йому. О! – вигукнула вона у розпачі. – Тепер я ніколи не наважуся заговорити з ним.

– Що ж ти написала йому? – запитала пані Марч.

– Я написала, що ще занадто молода й не можу нічого вирішити потай від вас з татом. Я просила пана Брука поговорити з вами. Потім подякувала йому за листа й сказала, що поки ми будемо просто друзями. От і все.

Обличчя пані Марч осяяла усмішка, було видно, що відповідь Мег принесла їй величезне полегшення. Джо заплескала в долоні.

– Бог тебе точно благословив. Мама була права! – вигукнула вона. – А що було далі?

– Він відповів, що жодного визнання в почуттях мені не робив і йому дуже шкода, що Джо заради веселого жарту не пошкодувала ні мене, ні його. Він написав мені дуже доброго листа, але мені-то від цього не легше!

Мег у розпачі притулилася до матері, а Джо, щедро посилаючи прокльони на голову Лорі, забігала по вітальні. Раптом вона завмерла на місці та, з задумливим виглядом попрямувавши до столу, уважно подивилася спочатку на одну, потім на другу записку.

– Заспокойся, – нарешті впевнено сказала вона. – Пан Брук не бачив жодної з цих записок. І ту, й ту написав Лорі. Твою відповідь він залишив у себе. Це він вирішив так мені відплатити за те, що я не видала секрет.

– Знаєш, Джо, раджу тобі краще не мати секретів, – повчально сказала Мег. – А то потрапиш, чого доброго, в таке ж становище, як я. По-моєму, краще вже відразу розповісти Мармі.

– Ох, Мег! Якраз Мармі й довірила мені цей секрет! – вигукнула Джо.

– Ну-ну, Джо, – поспішила втрутитися пані Марч. – Ми з Мег трохи заспокоїмося, а ти збігай-но за Лорі. Вже з’ясовувати, так з’ясовувати. Я хочу розібратися в цій історії й покласти край його витівкам.

Джо побігла за Лорі, а пані Марч у найделікатнішій формі розповіла Мег про справжнє ставлення до неї пана Брука.

– Ну а тепер скажи, як ти сама до нього ставишся? – запитала мати. – Чи відчуваєш ти в собі сили чекати, поки він зможе створити міцне сімейне вогнище, чи вирішиш не пов’язувати себе зобов’язаннями?

– Я так перехвилювалася через всю цю історію, – зніяковіла Мег. – Напевно, мені тепер все життя буде огидно навіть думати про заміжжя. Якщо Джон правда нічого не знає про ці дурні записки, то не кажи йому нічого. І Джо з Лорі теж скажи, щоб тримали язика за зубами. Ось ще, знайшли, кого дурити! Я не потерплю жодних безглуздих переслідувань! – і Мег сердито тупнула ногою.

Як все це було не схоже на спокійну, незворушну Мег. Чи то її вивів з рівноваги жорстокий жарт Лорі, чи то… Пані Марч почала заспокоювати доньку, запевняючи її, що пан Брук ніколи не дізнається про цю історію. Потім у передпокої почулися кроки. Мег втекла, а пані Марч удостоїла винуватця драми аудієнції. Джо ввела його до вітальні, й потім пішла. Дівчинка вийшла, але почала снувати коридором, немов вартовий, що стежить, щоб злочинець не втік від правосуддя. Через двері лунали голоси, проте слів Джо розібрати не могла, і їй залишалося тільки здогадуватися про події, які розгортаються у вітальні.

Боячись, як би Лорі не відмовився йти, Джо не пояснила, навіщо він знадобився пані Марч, але варто було йому увійти до вітальні й зустрітися очима з поважною матір’ю сімейства, як він одразу здогадався, в чому справа. Він застиг з таким винуватим виглядом, що пані Марч визнала зайвим дорікати йому. Їй стало ясно: він і сам глибоко розкаюється у скоєному. Жодна сестра не знала про зміст їхньої короткої бесіди. Коли ж Мег і Джо нарешті покликали, вони побачили Лорі, який стояв біля крісла Мармі таким нещасним, що Джо, котра ще секунду тому що кипіла від обурення, одразу забула про свій гнів. Мег прихильно вислухала його покаянну промову і, коли він запевнив, що пан Брук нічого не дізнається про всю цю історію, теж заспокоїлася.

– Нехай мене кинуть під копита диким коням, я все одно не видам йому цієї таємниці, – додав він. – Вибачте мені, Мег. Я постараюся надалі залагодити свою провину. Сподіваюся, мені випаде нагода довести вам на ділі, як я каюсь.

– Я прощаю вас, Лорі. Але ви вчинили зовсім не як джентльмен. От уже не очікувала від вас, – суворо відповіла Мег.

Вона вже майже не сердилась на Лорі, й суворий тон служив їй не стільки для того, щоб відчитати насмішника, скільки для того, щоб приховати власне збентеження.

– Я вчинив жахливо, Мег. Навіть якщо ви цілий місяць зі мною не розмовлятимете, я не вважатиму, що покараний занадто суворо. Але ви ж не вчините так, правда, Мег?

Лорі молитовно склав руки, явивши собою таке дивовижне поєднання комізму й щирого покаяння, що ні пані Марч, ні сестри не могли на нього більше сердитися. Особливо, після заяви, що він готовий понести будь-яку кару і скільки завгодно часу спокутувати свій гріх, навіть якщо йому доведеться перетворитися на хробака.

Лише Джо робила вигляд, що злиться. Вона посилала Лорі суворі погляди, а коли він, нарешті, почав прощатися, то й зовсім відвернулася. Однак варто було Лорі піти, як Джо охопило каяття. А потім мати й Мег піднялися нагору. Залишившись у вітальні одна, Джо відчула себе зовсім незатишно. Їй раптом захотілося поговорити з Лорі. Якийсь час вона боролася з собою, потім схопилася з місця і, взявши з собою книжки, які брала читати у Лоуренсів (прекрасний привід!), вирушила до великого будинку. Відкривши вхідні двері, вона побачила покоївку, яка спускалася сходами.

– Пан Лоуренс вдома? – поцікавилась Джо.

– Так, панно. Але боюся, він вас зараз не прийме.

– Чому? Він що, захворів?

– Ні, міс. Але він посварився з паном Лорі. Пан Лорі влаштував скандал, і старий джентльмен так розсердився, що я навіть боюся до нього підходити.

– А Лорі де?

– Замкнувся у себе в кімнаті. Я вже кілька разів стукала до нього, але він не відповідає. Просто не знаю, що робити. Обід давно готовий, а їсти нікому.

– Ну, я не боюся ні того,