Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

Це нервує зграю, — з жалем відповів Сліпий. — Особливо Сфінкса. Не можу з ним не рахуватися.

— А що він думає про смерть Вовка?

— Він намагається про неї не думати.

— Якщо я не помиляюся, він був дуже прив’язаний до нього?

Сліпий неприємно засміявся:

— Як ви дивно це кажете... Прив’язаний. Чимось на зразок сталевого троса, завтовшки як я.

— Куди ж цей трос подівся в ту ніч?

— Не знаю. І не збираюся про це питати.

— У тебе міцний сон? Ти не прокинешся, якщо поруч хтось застогне?

Через обличчя Сліпого ковзнула злість — і тут же зникла.

— Я прокинуся, навіть якщо поруч пискне миша. Вовк не стогнав. Він взагалі не видавав ніяких звуків. Він сам не встиг зрозуміти...

— Ага, то ось воно як! — випростався Ральф. — Цікаво ти заговорив. Звідки тобі знати, що він встиг і чого не встиг? Адже, коли це сталося, ви всією зграєю дружно спали.

— Я знаю. Він теж спав. Інакше його обличчя не було б таким спокійним. Його страх розбудив би нас. Це, напевно, була найспокійніша смерть за всю історію Дому.

— Якби на місці Вовка був Сфінкс, а я тобі розповів би про його смерть тими самими словами, якими ти розповів мені зараз про Вовка, ти задовольнився б моїм поясненням?

Сліпий трохи позволікав з відповіддю.

— Не знаю. Ви занадто багато від мене хочете.

— Ти радий, що він помер?

Цього не треба було казати — Ральф зрозумів це відразу, але було вже пізно.

— А вам не здається... — кілька секунд Ральфові здавалося тільки, що зараз у нього плюнуть отрутою. — Вам не здається, що деякі мої почуття вас не стосуються? Що я відчуваю, коли вмирає хтось із моєї зграї, — це моя справа. Вам так не здається?

Сліпий раптом заплющив очі, немов прислухаючись до чогось, що було чутно тільки йому, а тоді різко змінив тон:

— Вибачте. Я не хотів вас образити. Якщо ви питаєте, значить, вам це потрібно.

І, змушуючи себе, — Ральф чітко вловив цю заданість, примус, так наче Сліпий раптом вирішив перед ним роздягнутися, — додав:

— Я не був радий. Але нікого іншого я на нього не обміняв би. Жодного з них. Якщо вас це цікавить. Якщо, кажучи про мою радість, ви мали на увазі саме це. Я не причетний до його смерті, якщо ви мали на увазі це. А якщо ви мали на увазі мою до нього нелюбов — то це правда. Я не любив його. Як і він мене. Іноді мені справді здавалося, що я був би радий, якби...

— Досить! — перебив його Ральф. — Вибач. Я повівся нетактовно.

Сліпий обіймав себе за плечі. Дивлячись на нього, Ральф не міг позбутися відчуття, що бачить заживо зідрану шкіру, розпорену оболонку захисного панцира. Чим би воно не було в дійсності, Сліпий заподіяв це собі сам.

— Гаразд, — промовив Ральф. — Твоя відвертість гірша, ніж мовчання. Якщо я запитаю тебе про Помпея, ти, звичайно, скажеш, що не маєш права говорити про справи шостої?

Сліпий кивнув:

— Так і є.

— І чому помер Помпей, теж не маєш уявлення?

— Маю. Але сказати не можу.

Ральф зітхнув:

— Гаразд. Як ти думаєш, навіщо я викликаю до себе ватажків, коли хочу щось з’ясувати? Щоби послухати, як вони відкараскуються від мене загальними фразами? Ти вільний. Можеш іти.

Сліпий встав:

— Ви забули запитати мене ще про одну людину.

— Я не забув. Просто мені не подобається наша розмова. І я не хочу її продовжувати. Йди.

Сліпий не пішов. На його обличчі з’явився вираз стурбованості, ніби він мав вирішити непосильне завдання, з яким не сподівався впоратися.

«Ось, — з полегкістю подумав Ральф. — Це буде прохання. Зараз я дізнаюся, заради чого Сліпий здатний вилізти з власної шкури».

— Про що ти хочеш попросити?

— Про Лорда. Дізнайтеся про нього хоч що-небудь. Уже місяць, як його забрали, і ми нічого не знаємо. Де він та як йому живеться.

Ральф мовчав, приховуючи здивування. Замазані клички на стінах, пороздавані речі, поминальний плач — це він бачив і чув, про це він знав. Ті, котрі полишали Дім, були частиною цього знання, однією з деталей, в яких він не сумнівався. Прохання Сліпого — про того, хто повинен був перестати для них існувати з тієї хвилини, як його вивезли з Дому, — спростовувало це знання.

Сліпий терпляче чекав. Сигарета обпекла Ральфові пальці.

— Ти вільний, — повторив він. — Можеш іти.

— Як щодо Лорда?

— Я сказав, що ти можеш іти.

Лице Сліпого застигло. Він відчинив двері та зник. Ральф не почув нічого. Сліпий ходив безшелесно.

Ральф стояв, дивлячись на засклене віконце в дверях. Буква «Р», перевернута задом наперед, майже невидима, просочувалася в кімнату, залякуючи й попереджаючи, нагадуючи про те, що й він усього лише частина Дому.

Може, я повернувся якраз для цього. Щоб дізнатися про одного з них, який опинився там, куди вони не мають доступу. Щоби принести їм відповідь... Вони чекали на мене...

Табакі

«Він фізичний хиляк, з інтелектом — ніяк

(Це така Будодзвона ремарка),

Та хоробрий без меж, а хоробрість — це все ж

Перша річ, як полюєш на Снарка!»

Льюїс Керрол. Полювання на Снарка (Переклад Юрка Позаяка)

День перший

Я не люблю історії. Я люблю миті. Люблю ніч більше, ніж ранок, місяць — більше, ніж сонце, а тут і зараз — більше, ніж будь-яке десь і потім. Ще люблю птахів, гриби, блюзи, павичеве пір’я, чорних кішок, синьооких людей, геральдику, астрологію, криваві детективи й стародавні епоси, де відрубані голови роками бенкетують і бесідують з друзями. Люблю смачно поїсти й випити, люблю посидіти в гарячій ванні та повалятися в снігу, люблю носити на собі все, що маю, і мати під рукою все, чого потребую. Люблю швидкість і біль у животі від страху, коли розганяєшся так, що вже не можеш зупинитися. Люблю лякати й лякатися, смішити та спантеличувати.

Люблю писати на стінах так, щоб незрозуміло було, хто це написав, і малювати так, щоб ніхто не здогадався, що там намальовано. Люблю писати на стінах з драбини та без неї, балончиком і витискаючи фарбу просто з тюбиків. Люблю користуватися малярським пенз­лем, губкою й пальцем. Люблю спочатку намалювати контур, а потім цілий його заповнити, не залишивши прогалин. Люблю, щоб букви були завбільшки як я, але й зовсім дрібні теж люблю. Люблю спрямовувати тих, хто читає, стрілками туди й сюди, в інші місця, де я також щось написав, люблю заплутувати сліди і розставляти фальшиві знаки. Люблю ворожити на рунах, на кістках, на бобах, на сочевиці та за «Книгою Змін». У фільмах і в книгах люблю теплі краї, а в житті — дощ і вітер. Дощ я взагалі люблю найбільше. І весняний, і літній, і осінній. Всякий і зав­жди. Люблю по сто разів перечитувати прочитане. Люблю звуки гармошки, коли граю я сам. Люблю, коли багато кишень, і коли одяг такий заношений, що здається власною шкірою, а не чимось, що можна зняти. Люблю