Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

що зберігалася там, вдарила нестримною хвилею важких часток. Кішка здригнулася, потяглася до джерела енергії.

Брідж не обманювала Іви. Насправді, вважати все це задумом безкінечно віддаленої богоподібної істоти, що була неспроможна на контакт на рівні особистості, було принаймні зухвало. Плани, народжені багатьма істотами в різний час, але сфокусовані на це конкретне місце в просторі-часі, зрештою склалися в цільну картину. Ідея Вольфрама фон Зіверса щодо сингулярного реактора полягала в тому, щоб сатурніанська кішка поглинула його чорну діру, не дозволивши заколотникам використовувати «Сінано» як зброю проти Імперії. Він розраховував, що позбавлений живлення корабель кінець кінцем стане легкою здобиччю, буде відвойований і повернеться до лав флоту.

Створений мі-го, реактор був для людей чимось на кшталт вогню для племені неандертальців. Вони підтримували його, але не мали розуміння того, як загасити чи розпалити його за власним бажанням. Чорна діра в серці реактора, випаровуючись, давала енергію або, поглинаючи її, збільшувалася, набираючи масу. Також мі-го був передбачений стан рівноваги, коли частково енергія відводилась, а частково — поверталася для підживлення чорної діри, таким чином зберігаючи її масу відносно стабільною без ризику спалити реактор радіацією Гокінга або, достатньо збільшившись, затягти за горизонт подій. Зіверс розраховував, що кішка поглине енергію діри та переведе її в стан, близький до планківського, приспавши в собі, а корабель без живлення повернуть. Насамкінець мало з’явитися дві кішки — бо саме малі чорні діри були фундацією розмноження цих істот. Вічний переможець, якого викликали, щоб він знищив «Сінано», дестабілізувавши реактор, таким чином мав відступити, не маючи можливості виконати свою місію, або загинути, зіткнувшись з двома кішками Сатурна одночасно.

Жодної миті Вольфрам фон Зіверс не припускав, що його блискучий план втілився лише тому, що він мав сильного союзника. Того, що й після смерті гросінженера продовжував діяти. Але цей задум не враховував Брідж О’Шонессі — та її зв’язку з Переможцем.

Тепер, у нестерпному крещендо пісні Ґаґантхоа, Брідж спостерігала, як кішка тягнеться до наноскопічної точки, викидає паростки крізь безкінечний гравітаційний колодязь, формуючись навколо горизонту подій, огортаючи його. Вона відчувала, як діра стрімко втрачає масу, випаровується. Кішка має зупинитися перед самим кінцем, не дати утворитися планківській дірі, бо це завадить народженню нової істоти.

Переможець стрибає на спину кішці. Його руки охоплюють Кассандру, притискають до себе. Кішка лементує мільйонами голосів, кожен з яких живе не довше зептосекунди. Переможець тягне Кассандру вперед — до огорнутою кішкою діри. Брідж кричить — бо в смерті відбувається народження. Засмаглі долоні Переможця стискають голову Кассандри й одним впевненим рухом ламають шию. Її тіло вмирає раніше, ніж встигає це відчути. Її особистість, сплутана з розподіленим інтелектом кішки, опиняється в абсолютній темряві та тиші, на якусь мить занурюючи в абсолютну чорну безодню й саму кішку. Відкинута до горизонту подій, затягнута розпочатим обертанням діри, Кассандра, вже втративши людське тіло, але все ще, через зв’язок, зберігаючи власне Я, в спробі врятуватися, кидається вперед, крізь гравітаційний колодязь.

— Wach auf, Kasandra.

Вона розплющує очі — попри ядучу, киплячу рідину, що густо їх заліпила. Доводиться допомагати собі пальцями, незважаючи на гострий, сліпучий біль і так само сліпуче сяйво, що заливає її очі одразу потому.

Вона, скорчившись, лежить на підлозі в кутку яскраво-білої кімнати. Розкидані повсюди хромовані хірургічні інструменти болюче відблискують в яскравому сяйві світильників, цими відблисками, наче лезами, полосуючи очі. Але вона не заплющить їх, ні. Дивитися боляче, але заплющити… заплющити очі — смертельно небезпечно.

— Wach auf. Komm schon, meine Liebe.

Вона оперлася на лікті, намагаючись звестися. Відгуком на цю спробу шкіру пронизали сотні пекучих шпичаків. Зі стогоном Кассандра впала на палубу — тільки щоб звестися знову, відчувши, як від болю паморочиться в голові.

— Beruhige dich… Alles ist gut, mein Schatz. Alles ist gut.

— Hi. Я вже була тут. Це вже відбувалося. Я вже переживала це…

Знову й знову.

Брідж сміється, відчуваючи, як крізь прочинені ворота лине сяйво іншого космосу. Іва, охоплена невимовним жахом, намагається закрити власну свідомість чорним шаром кататонії.

Вогняні вампіри, підхоплені раптовим вихором надмалих часток, згасають, наче свічки на вітрі. Зв’язок з носіями, що дозволяв їм транслювати себе в тутешній струнний ландшафт, стрімко та остаточно розпадається. Так само й циндра, яку тримала реліктова радіація вампірів, втрачає здатність розділятися між шарами мультиверсу, і люди, що віддали себе їй, однієї-єдиної безкінечної миті відчувають всі страждання, від яких так зухвало відмежували себе.

Із тих заколотників, хто лишався ще живим, більшість відчула нестерпне, сліпуче сяйво, від якого неможливо було заховатися. Ті, хто не спромігся вбити себе сам, померли, зазнавши набагато сильніших й триваліших страждань.

Кількість вивільненої енергії мала б розщепити «Сінано» на атоми. Проте ніхто із сторонніх спостерігачів не зафіксував цього виплеску. Наче вся вона була поглинена чимось. Або кимось.

Усе ще зберігаючи взятий на Цереру курс, «Сінано» остаточно поринув у темряву та тишу. Немов виснажений звір, що впадає в довгу мертвотну сплячку.

Бріджит усміхалася. Чужими губами на чужому обличчі, які, проте, вона вже відчувала своїми. Пісня майже не чулася — вона наче поширилася навколо, просочивши собою простір-час на субатомарному рівні. Було трохи дивно усвідомлювати, що закінчилося все саме так, що тепер людство має нову долину Іхлар. Новий нексус цивілізації. Тут майже скінчився кисень у повітрі й не працював теплообмін. Людина навряд чи вижила б у цьому місці більше двох-трьох днів — утім, цього було цілком достатньо. Вже скоро корабель дістанеться Церери.

Темними очницями тупилися мертві монітори. Сипіли розідраними вентканалами протяги. Смерділо гірким димом. Останній слабкий вогник тріпотів на пропаленій кабельній трасі.

— Вогнем ми ся огороджуємо від світу, що будь-якої миті може назавжди забрати будь-кого з нас, — прошепотіла в гаряче повітря Брідж. — Ті, хто прийшов сюди, знають: немає Бога-захисника, але є Давні та є Потойбічні — могутні та чужорідні нашому світові. Се в природі Давніх — відповідати на благання, спрямоване до них. У природі Давніх відповідати, але людина надто слабка, щоб сприйняти їхні відповіді. І тому лише божевільний дослухатиметься до тих голосів.

Гранований чорний обсидіан самотньо зблискував серед розплавлених решток реакторної камери.

0 GES / 1000 ABM

- Долина -

Барту, Еверетту та Пенроузу

І. Адем

— Вогнем ми ся огороджуємо від світу, що будь-якої миті може назавжди забрати будь-кого з нас. Ті, хто прийшов сюди, знають: немає Бога-захисника, але є Давні, могутні та чужорідні нашому світові. І в природі Давніх відповідати на поклик,