Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

смішні, наївні слова. Не боятися? Так, вона не боятиметься. Чи навпаки — решту безкінечності проведе в постійному жаху. Кішка турбувалася — але вона відчувала те, що ховалося у внутрішній камері, відчайдушно жадала його, кожною своєю часткою. І вона б отримала його — якби тільки не той, хто стояв позаду. Він чекав.

Знову й знову.

— Прошу, благаю, — вона вся тремтіла, — не треба. Не робіть цього. Хіба ви не бачите? Вона все одно не дозволить вам так зробити. Вона використає вас. Їй потрібен матеріал, ви лише матеріал, ви вже виконали свою функцію…

Зіверс на потрісканому моніторі похитав головою.

— Навіть не розумію, навіщо я витрачаю на се час. Знаєш, дівчино… насправді твоя згода не потрібна. Мені просто треба було привести тебе до тями. Тож почнімо.

— Ні! Благаю!!! Ви…

Її деконструювали. Старанно, ретельно й довго, поступово, до найменших структурних одиниць, до рябизни у квантових полях, до первісного коду, що визначає її існування в мультивсесвіті. НРІ взявся до роботи з цікавістю малої дитини, якій подарували нову іграшку. Він/вона/вони охоче сприйняли нове, нетривіальне завдання. Вільної енергії було достатньо, випромінювання сингулярного реактора й без того перетворило навколишній простір-час на святкову ілюмінацію.

Це не було боляче — процес ішов на рівні значно тоншому, ніж грубі та незграбні електрохімічні сигнали. Але жах від усвідомлення власного дезінтегрування був настільки невимовним, настільки всеосяжним, що, здається, поглинув Кассандру цілком. Не існувало можливості вийти з цього стану незмінною — не втратити саму себе, не отримати зяючої порожнечі десь усередині, безкінечного моменту абсолютного небуття, якого насправді ніколи не існувало в часовому вимірі, але яке від того не втратило своєї реалістичності.

Час не квантується.

VII

Її час добігав кінця. Брідж О’Шонессі відчувала це з неймовірною чіткістю, настільки потужно, що навіть Іва, яка лише поділяла з нею фізичні носії — понівечені, майже знищені, — сприймала відлуння цього відчуття. Вампір пішов: невідомо, чи його було знищено, чи він просто не витримав і відступив до свого всесвіту, не в змозі протистояти набагато могутнішій істоті.

— У сьому є певна іронія, — промовила Брідж з тіла Боген. Її власне вже було не здатне на такі складні фізичні маніпуляції. — Вампіри. Кожен із них набагато старший за будь-кого в цій системі, та разом із тим усі вони — неосяжно молодші за нас. Кожен всесвіт має свою відправну точку. Збіжності — то радше випадковість… А ти, любистку, бодай колись замислювалася над тим, що вони насправді таке? Що є ті істоти, яким ви вклоняєтеся?

Боген дуже кортіло сказати щось в’їдливе, образливе. Вона зовсім не поділяла тієї зваженої меланхолійності, що охопила Брідж. Вона не вірила, не хотіла приймати того, що вже зовсім скоро її існування припиниться. Остаточно. Назавжди.

— Тобі ж начхати на мою відповідь, — просичала вона. — Начхати навіть на правду. Бо ти маєш власну, і вона цілком тебе задовольняє….

— Не зовсім так, — хитнула головою Брідж. — Мене не цікавить правда, бо цікавість може викликати тільки невідоме. Я знаю, що вони таке й звідки прийшли. Але мене цікавить твоє сприйняття. Твій рушій. Що змусило тебе звернутися до них?

— Дурість, — на мить затнувшись, відповіла Боген. — Власна дурість. Я вірила в те, що здатна вплинути на щось. Змінити. Наївна. Ми всі — лише іграшки. Давній бог смикає за мотузки вас, Потойбічний — нас. І ми ніколи не зрозуміємо, чого вони прагнуть, бо просто не в змозі осягнути цього. Це все — просто поле для гри, на якому ми — безтямні фігурки, які переставляють з місця на місце. Іноді, можливо, з певним задумом, але так само можливо — просто задля сміху, задля забавки. Гадаю, ця гра триває так довго, що вже встигла їм добряче остогиднути.

Вона обернулася. Охоронця у відсіку вже не було. Вона навіть не помітила, коли він пішов, не почула, чи викликали її… Певне, через паніку, що виникла після зникнення Фатаґви, про неї просто забули.

— Ти насправді вважаєш, що Ґаґантхоа керує окремими людьми, намагаючись досягти якихось власних цілей? Що Повзучий каос Ньярлатхотеп нашіптує на вухо слова омани, схиляючи до саморуйнування? Справді?

Боген не відповіла. Брідж, зачекавши декілька секунд, врешті не витримала й розсміялася.

— Знаєш, я навіть трохи заздрю твоєму сприйняттю. «Нас звільнили з-під влади мі-го — але ми сього не просили. Ми вчинили самогубний заколот — але се тому, що ми є іграшки богів. Від нас нічого не залежить, і все погане, що трапилося з нами, — се не є наша провина. Навіщо зробили те, що зробили? Нінащо. Бо дурні».

— Стули пельку, курво! — Лють, що накопичувалася в Іві увесь час з моменту єднання, вже не могла втримуватися всередині неї. — Хто б ото патякав! Ти, ти сама — не маріонетка? Не тупа лялька на мотузках? Чи все те, що ти вчинила зараз, ти робила за власним бажанням? Може, це ти все те замислила? Безголова лялька!

Вона спробувала звестися на рівні, але тіло захиталося на нетвердих ногах, штучне тяжіння повело його вбік, м’яко вдарило об переділку, крутнуло й знову опустило на палубу. Брідж спокійно дочекалася кінця цієї пантоміми. Вона анітрохи не переймалася станом цього матеріального носія або його перебуванням у просторі-часі. Коли ти існуєш крізь простір-час, розташування в певний момент вже не є вагомим фактором такого існування.

— Шкода, що ти не розумієш, — вона похитала головою. — Так, якщо дуже спрощено — се я все замислила. Сприйняла та інтерпретувала образи і символи. Я надала їм значення. Бо автор уже давно мертвий. Важливий лише читач. Ти й справді вважаєш, що свідомість бога — Давнього чи Потойбічного — може бути настільки простою, що відбиток її легко й чітко подолає ту неймовірну безодню, що розділяє нас? Ми сприймаємо лише химерне скупчення образів, які маємо розрізнити та відбудувати у прийнятну для нас структуру. Я не можу — й не повинна — стверджувати, що розгадала задум Ґаґантхоа. Я навіть не можу стверджувати, що Ґаґантхоа існує деінде, окрім як у нашому просторі-часі, де ми самі його створили, сприймаючи слабкі та віддалені еманації. Ми прагнули свободи — тож ми самі створили для неї і браму, і ключ.

— Ви створили клітку, в якій самі себе зачинили. Ви прагнули свободи? Ми бачили вашу свободу. Свободу брехати й вірити брехні…

— Тссс, — Брідж урвала гнівну тираду Іви. — Починається.

Вона примусила своє вже, напевне, мертве тіло піднятися та вийти на середину відсіку. Саме в цей момент вагання Кассандри скінчилися. Браму було відчинено, й крихітна сутність,