Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

href="ch2.xhtml#id201">[196]. У святу п’ятницю він молиться в мечеті, а в суботу йде в православний монастир. У нього і його побратимів арнаутів по дві душі. Тож коли стріляє в християнина, тоді він мусульманин, а коли в мусульманина... Хочете — перевірте!

Не чекаючи, поки грізний татарський мурза добере потрібні слова, він відвернувся і швидко побіг до краю пристані, до якої наближався багато прибраний карамюрсель[197]. Було добре видно, як догідливо і низько кланявся збирач мита тим, хто піднявся з човна на міцні дошки пірса.

— З них він мито не просив, — розлючено прошипів Амін-мурза.

— І це справедливо, — почув він у відповідь і, обернувшись, побачив, як до нього наближається чоловік у чорному довгополому сюртуку і з маленькою чорною шапочкою на голові. Мурза впізнав у ньому іудея.

Зупиняючи його, Мурза підняв руку і вигукнув:

— Не наближайся до благородного татарського мурзи!

Чоловік зупинився, покірно схилив голову, відійшов на п’ять кроків і сів на перекинутій бочці.

— Гаразд, я тут побуду.

Час минав, але ні збирач мита, ні хтось інший із численних чиновників порту, які, здавалося, не знали втоми і весь час перебували в русі, так і не підійшов до поважних гостей. Ось уже й сонце сховалося за високою стіною. Від тієї стіни враз повіяло вогкістю і ще різкіше — гниллю.

Утомлені воїни раз за разом позирали на спітнілого від такого приниження мурзу. Першим не витримав і почав опускатися в смердючу багнюку Йонатан. Побачивши це, мурза гнівно закричав:

— Не смій! На тобі одяг від милості хана.

— Той одяг нам замінили на інший. Міг би й помітити, — зухвало зауважив пан Бродський.

Слід було йому щось відповісти чи бодай хльоснути нагайкою, але розмовляти з рабом у присутності портових волоцюг було соромно, і нагайки мурза з собою не мав. А волоцюг збиралося все більше й більше. Вони вже передчували, що покарання для гордих гостей буде тривалим і цікавим. Поступово почав даватися взнаки голод, та й пити хотілося вже нестерпно.

— Який великий будинок у мого старшого брата Алмона, — не встаючи з бочки, виголосив стамбульський єврей. Тут і волоцюги розступилися, щоб горді гості почули його слова.

Після тривалого мовчання єврей знову заговорив.

— Великі кімнати для знатного мурзи, кімната для могутніх воїнів мурзи, підвал і ланцюги для рабів знатного мурзи. І все це за сущу дрібницю.

Ні слова не вимовив Амін-мурза. Коли темрява почала згущуватися знову, почувся голос людини в чорному:

— Свіжа холодна вода для рабів. Шербет[198] і фруктова вода для воїнів, солодке вино і дівчина для благородного мурзи. А які у брата шматочки баранини зараз дозрівають на вогні...

— Гаразд, — не витримав Амін-мурза. — Скільки?

— Лише двісті акче за ніч і до заходу сонця, — скочив з бочки єврей.

— А... цей збирач мита?

— Я ж назвав ціну, — знизав плечима молодший брат Алмона.

* * *

Справді великий і красивий будинок у цього Алмона. Точніше багато будинків — той караван-сарай займає цілий квартал Галати. З ранку і до ночі хтось в’їжджає, а хтось виїжджає. І все, про що говорив молодший брат Алмона, було правдою. І навіть ороспу[199] сподобалася мурзі своєю чистою шкірою і приємними стогнаннями. А гості прибували і вночі. Видно, в Алмона було багацько молодших братів.

Переконавшись, що полонені козаки сидять на міцних ланцюгах і тому достатньо одного воїна для охорони, Амін-мурза взяв із собою інших трьох воїнів і, прихопивши славетний меч, вирушив просто в палац султана, який має грізну назву Топ-Капи[200].

А тим часом в особистому зіндані Алмона не витримав безмовності пан Бродський.

— Іване, ти так і будеш спати?

Але той не відповів.

Хлопчаки з кухні принесли холодного м’яса, коржів, сиру й солодких тістечок. А ще досхочу холодної води, в якій плавали рожеві пелюстки троянд.

— Нас годують на сало? — дивувався пан Бродський.

— Це несподівано й приємно... І підозріло, — подав голос пан Дзевульський.

— Певно, це і є уславлена турецька гостинність, — потягуючись, озвався пан Ковальський.

— Страви нам приносили єврейські хлопчики, — тихо зауважив Йонатан, але так, що всім стало зрозуміло: цим в’язні мають завдячувати всім синам Ізраїлю і особливо київському шинкарю.

Після тривалого мовчання пан Бродський знову звернувся до Сірка:

— І довго ти будеш мовчати, Іване? Може, щось поїси?

— Га? Що? Та чого ти... — Ніби справді його щойно розбудили, Сірко підвівся, брязнув ланцюгами і несподівано для всіх попрямував до київського шинкаря. Він зробив стільки кроків, скільки дозволяв ланцюг. Зупинившись посеред в’язниці, кивнув — і Йонатан одразу ж підійшов. Було дивно спостерігати за тим, як козак, притиснувши голову шинкаря до своїх губ, шепоче йому на вухо щось важливе і потайне.

— Ви тільки погляньте на ці обійми після таємної вечері! Це ж апостольські цілунки! — зареготав пан Бродський, але ніхто його не підтримав.

Усім було так цікаво, що станеться після цих обіймів, що і пан Ковальський, і пан Дзевульський були згодні мовчки чекати чогось важливого.

Нарешті Сірко закінчив шепотіння і відсторонився від шинкаря. Відразу всім упало в очі те, як шинкар змінився на лиці. Спершу вираз його обличчя був благально-жалюгідним. Але слідом за його думками змінювався й цей вираз: здивування — роздуми — невпевненість — знову роздуми. Нарешті шинкар озвався:

— Я згоден. Я це зроблю. Я готовий.

— Пане Бродський, не бажаєш знову почухати свої п’ятки крізь підошви чобіт? — несподівано запропонував пан Ковальський.

— Не скажу, що я не здивований... Я навіть заінтригований тим, що бачу й чую! Але на моїх ногах чужі чоботи, і мені не хочеться їх прочісувати до дірок. А раптом ще доведеться повернути їх на взуттєвий ринок у Кафу. Може, навіть засунути в горлянку товстунові Камбасу-азі та його худючому помічникові. То все-таки змилуєшся над нами, Іване? Чи...

Іван Сірко не дав закінчити панові Бродському, а поманив його пальцем і так само припав до вуха, як перед тим шинкареві.

Шепотів Іван недовго, але цього вистачило, щоб пан Бродський спантеличено потер носа, а потім його рука взялася чухати потилицю.

— Нехай усі відвернуться! — несподівано звелів пан Бродський.

— Заради нашого порятунку прошу всіх дивитися в стіну, — так само несподівано попрохав козак Сірко.

— Ну, якщо порятунку... — погодився пан Дзевульський.

Що відбувалося