Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— О, Гесті, так це не працює. Розумієш. Щоби щось отримати, треба сказати. Сказати вголос. Хай би скільки ти думала про це, не можна отримати нічого мовчанкою. Утім, і забагато точити ляси теж не варто. — Олейн грайливо покрутила в руках віяло з важкими дерев’яними намистинами на китицях, котре запримітила посеред інших місцевих виробів. — А головне — знати, чого хочеш, Гестіє. Той, хто не знає, нічого не отримує в кінці.

— Ленні, мені потрібна твоя думка експерта! — Фрадер покликав сестру до себе, і вона елегантно попливла вперед.

Гессі спостерігала, як легка шаль, закріплена пояском на талії Олейн, розвіюється від її кроків. Хотілося розпитати, чого це батько Тавішів саме тепер зацікавився розширенням книгарні Оллішів. Адже зазвичай у їхньому світі «пристойного товариства» люди зі статками Тавішів не дуже активно водять дружбу з тими, хто нижче від них. Зараз нівелюється поділ між «верхівкою світу» і «простими смертними», бо часи змінюються. Та все ж для певних людей — як-от матінка — є речі, які не зміняться ніколи. Для них завжди будуть ті, хто належить до їхнього світу — за правом народження в сім’ї з давнім іменем. І ті, хто туди пробивається за допомогою набутих статків, як-от батькова родина. І ті, хто просто в іншому світі, як-от власники книгарні в центрі їхнього рідного міста. Гессі не знала, хто переможе — ті, хто вірить у непорушність світу, чи ті, хто прилаштовується до його змін. Сама вона старалася просто лишатися собою.

Наступного дня Олейн не спустилася до сніданку.

— Мабуть, учора дуже втомилась, — сказала пані Тавіш, коли всі вже зібралися за столом. — Ленні хоча б улітку має змогу розслабитись. У тому університеті надто серйозні навантаження. Наче вони не тямлять, що молодим дівчатам потрібно добре й достатньо відпочивати для того, щоб уберегти здоров’я.

— Я з вами цілком згодна. — Матінка подалася трохи вперед. — От Генріка й Гестія поки ще в коледжі, але й там затримуються, буває, до вечора. І в них залишається мало часу на дім і родину.

— Буде в них ще море часу опікуватися домом, — втрутилася пані Катаніка, котра, як завжди, додавала варення у чай. — Згадайте себе: чи ж ви дуже хотіли бігли додому в їхньому віці? — Вона показала ложечкою в бік Гессі й Генріки, котрі сиділи поряд і майже не розмовляли між собою, пригнічені нещодавньою сваркою.

Матінка не встигла відповісти, бо нагорі почулися кроки. Олейн, незвично розхристана і без спокійної усмішки на лиці, швидко зайшла до вітальні.

— Ленні, чому ти така стурбована? — поцікавилась пані Тавіш тоном, котрий варто було сприймати як: «Олейн, негайно піди нагору й повернися, коли матимеш вигляд, відповідний для того, щоб приєднатись до нас за столом».

Старша донька Тавішів кинула погляд у бік Гессі та її сім’ї й закусила губу, проте потім вирішила, що про це можна повідомити і в їхній присутності.

— В Оллішів згоріла книгарня. І всі склади теж. Кажуть, навмисний підпал.

Розділ 4. Двоє на веранді і зірки

Розе

— А ти красуня, Олейн. Як я й очікувала.

— Дякую вам, пані?..

— Прозерпіна. Зви мене Прозерпіною.

— Але минулого разу ви назвали інше ім’я. Пробачте, не пригадаю.

— І не треба. То була моя сестра. Вона тут буває частіше од мене. Саме вона знайшла тебе для нашої справи.

— Гаразд. Отже, я виконала те, що ви наказали. Привернула увагу Гестії та ненав’язливо повідомила її про те, що добре знаю Дарріна.

— Правильно, люба моя. Я була б дуже здивована, якби твоя квола людська душа могла чинити спротив моїй. Проте зберігай спокій. Наприкінці отримаєш те, чого хотіла і на що, безперечно, заслуговуєш.

— Так, звичайно. Але навіщо ви спалили книгарню? Хіба це було…

— Стій-стій. Замовкни, прошу тебе. Ти не маєш права ставити мені зайві питання, Олейн. Чи Ленні. Як тобі більше до смаку?

— Олейн.

— Добре. Отже, жодного зайвого запитання. Пожежа була доконечною потребою, люба. Допомога твоєї родини тепер стане неоціненною для тих Оллішів, вони навічно опиняться в боргу. Ти можеш отримати того, кого хотіла завжди, якщо правильно розіграєш свої карти. Але мені від тебе треба не це. Потягни час. Закинь гачки. Не дай Гестії заспокоїтись. Вона повинна непокоїтися через людського хлопчиська. Через Олліша. Не твого Олліша, а того, молодшого. Гестія повинна перейматись реальним життям і забувати про все, про що пора забувати.

— Але, пані Прозерпіно, я скоро від’їжджаю на навчання до Астірі. Мені буде вельми важко звідти підтримувати зв’язок із домом і Морґіном, коли ж тут сестра Гестії просто-таки звивається довкола нього.

— Сестра? Серйозно? Ох, заради першої Тріади, не сміши мене так. Ти — Олейн Тавіш! І я маю тобі казати, як привернути увагу одного-єдиного юнака та посіяти трохи переживань у душі Гестії? Чи ж не ти казала, що в цьому житті головне — знати, чого хочеш?

— Так. Я казала це.

— Отож?

— Я все виконаю. Батьки погодяться. Морґін оцінить мою пропозицію.

— Правильна відповідь, Ленні. А тепер подивись мені в очі. Подивись і подумай про свого любого й дорогого Морґіна. А про мене й мою сестру тобі ліпше забути. Я не думаю, що ми зустрінемось коли-небудь іще. І головне — забудь про те, що ми спалили книгарню. Повір, ти ще будеш вдячна за це. Нове й світле часто з’являється на місці попелища, Ленні.

— Ми ж не можемо й далі їздити собі отак, коли в Оллішів біда!

Генріка підперла голову обома руками. Здавалося, вона вибухне за першої ж нагоди, як кулька, у котрій забагато повітря.

Гессі була згодна з нею, проте вона подивилась на матінку й вирішила, що ліпше мовчати.

— Ми на