Чарльз Діккенс - Великі сподівання, Чарльз Діккенс

нас. Цей невинний успіх супротивника остаточно сказив Драмла, і він раптом висмикнув руки з кишені, розпростав округлі плечі, лайнувся і був би загилив у Стартопа склянкою, якби не господар дому, що в останню секунду спритно схопив його виважену руку.

- Панове,- сказав містер Джеггерс, з незворушним виглядом ставлячи на місце склянку й дістаючи за масивний ланцюжок золотого годинника.- Як не прикро, але вже пів на десяту.

Цей виразний натяк змусив нас усіх підвестися, і ми почали прощатись. Ще й не вийшли ми на вулицю, як Стартоп, наче нічого не було, уже називав Драмла «приятелем». Але «приятель» був настільки непоступливий, що навіть не схотів іти до Геммерсміту разом з ним, і ми з Гербертом, залишившись ночувати в місті, бачили, як вони йдуть кожен іншим боком вулиці - Стартоп попереду, а Драмл позаду, сунучи в тіні будинків, достоту, як ото човном на річці.

Оскільки двері за нами ще не замкнули, я на хвильку залишив Герберта й забіг нагору сказати слівце опікунові. Застав я його у гардеробній, де стояв довгий ряд черевиків,- він старанно намилював руки, щоб змити наші відвідини.

Я сказав йому, що хочу вибачитися за ті прикрощі, які тут сталися, і попросити не дуже на мене сердитись.

- Пр-ру! - озвався він крізь струмінці води, якою споліскував обличчя.- Це пусте, Піпе. А Павук таки принадний тип.

Він обернувся до мене й став витиратися, стріпуючи головою й відфоркуючись.

- Я радий, що він вам видався таким принадним, сер,- відповів я.- Хоча мені він не надто приємний…

- Справді, справді,- погодився опікун.- Вам з ним нема чого спілкуватися. Краще далі від нього. А проте він принадний тип, Піпе, довершений, можна сказати. Знаєте, якби я був віщуном…

Виглянувши з-за рушника, опікун уловив мій погляд.

- Але я не віщун,- додав він, знов затуляючи голову рушником і витираючи вуха.- У мене інша робота, ви знаєте, яка. На добраніч, Піпе.

- На добраніч, сер.

Приблизно за місяць після цього скінчився термін перебування Павука у містера Покета, і на велику полегкість усіх у домі, окрім місіс Покет, він знову зашився у свою родинну шпарину.

Розділ 27

 

 

«Дорогий містере Піп!

Пишу я вам на прохання містера Гарджері, аби Ви знали, що він збирається до Лондона у товаристві містера Вопсла і був би радий зустрітися, якби на це Ваша згода. Він зайде до Барнардового готелю у вівторок о дев'ятій годині ранку, а коли Ваша незгода, то, будь ласка, сповістіть. З Вашою бідною сестрою так само, як і тоді, коли Ви від'їжджали. Ми згадуємо Вас у кухні щовечора і все думаємо, що то Ви там говорите і робите. Якщо Вам тепер здасться, що я забагато собі дозволяю, то вже даруйте з пам'яті про нашу давню приязнь. На цім кінчаю, дорогий містере Піп,-

вічно вдячна і віддана Вам

Бідді.

 

P. S. Він конче наполягає, щоб я написала: «Як-то чудовно буде». Він каже - Ви зрозумієте. Я маю надію і не сумніваюся, що буде Ваша згода побачитися з ним, дарма що Ви тепер і джентльмен, бо у Вас добре серце, а він дуже-дуже достойний чоловік. Я прочитала йому все, крім цього останнього речення, і він дуже наполягає, щоб я ще раз написала: «Як-то чудовно буде».

 

Одержав я цього листа з ранішньою поштою в понеділок, отже, в запасі лишалася ще доба. А зараз дозвольте мені цілком щиро розповісти, як я сприйняв звістку про приїзд Джо.

Не з радістю, хоч мене багато що й зв'язувало з ним, ні, а з неабияким неспокоєм і явною досадою, бо гостро відчував недоречність цього візиту. Якби можна було відкупитися від Джо грішми, я, безперечно, так би й зробив. Утішало мене тільки те, що він прибуде до Барнардового заїзду, а не до Геммерсміту, і, отже, не зустрінеться з Бентлі Драмлом. Мене не бентежило, що Джо побачать Герберт або його батько, яких я поважав, але я аж сахався на думку, що він потрапить на очі Драмлові, до якого я відчував тільки презирство. І так воно завжди в житті: найбоягузливіше й найнегідніше чинимо ми тоді, коли зважаємо на тих, хто нічого іншого не вартий, крім зневаги.

Останнім часом я чимало доклав зусиль, щоб приоздобити нашу оселю всіляким недоладним мотлохом, хоча таке змагання з Барнардом вимагало значних видатків. Нині це помешкання вже було зовсім не таким, яким я його застав, і я міг пишатися, що мої рахунки заповнили не одну сторінку в гросбухові сусіднього драпувальника. Розходячись дедалі швидше, я вже завів хлопчину-служку у своїх покоях - вірніш, у передпокої,- в залежності й рабстві у якого я, можна сказати, проводив цілі дні. Бо, породивши це страховище (з відходів родини моєї прачки) і спорядивши його в синю куртку, канаркову камізельку, білу краватку, кремові штани й високі чоботи, я ще мусив вишукувати для нього дещицю роботи й безмір їжі, і моторошна потреба день у день забезпечувати одне й друге переслідувала мене, мов мара.

Цей мстивий привид дістав наказ у вівторок від восьмої ранку перебувати у згаданому вище передпокої (площею в чотири квадратних фути, як з'ясувалося при купівлі постілки), а Герберт запропонував замовити на сніданок деякі наїдки, що, на його думку, мали б Джо сподобатися. Я, хоч і був щиро вдячний йому за таку турботливість і увагу, все-таки в глибині душі гадав, що якби це до нього завітав Джо, він би й наполовину так не клопотався.

Та хоч би там як, але я приїхав до Барнардового заїзду ще в понеділок увечері і, рано вставши у вівторок, подбав, щоб наша вітальня й сніданковий стіл виглядали якнайсвятковіш. На лихо, ранок випав сльотавий, і навіть ангел не зміг би приховати, що Барнард, немов здоровецький плаксій-сажотрус, проливав за вікном кіптяві сльози.

Що ближче стрілка годинника підходила до дев'ятої, то більше поривало мене чкурнути навтіки, але ж Месник у згоді з наказом сторожив передпокій, і невдовзі я почув, як сходами піднімається Джо. Я знав, що це Джо по тому, як він незграбно ступав ногами - святкові черевики у нього завжди бували завеликі - і як він час від часу зупинявся на площадинках, читаючи на дверях прізвища пожильців. Коли