Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

class="book">Легка гримаса, яка промайнула на обличчі Лойтцке, свідчила: він зрозумів, що мав на увазі Нойманн.

— Я щось не пригадую. А хай навіть і так. Вам теж здавалося, що ми зуміємо владнати це самі, без допомоги отих фертиків з вермахту. Що з радистом? Ви не взяли його?

— Я покарав Лепке, який проґавив його.

— Це мене зовсім не обходить! Годі вже гратись! Ви мусите взяти решту групи, тобто офіціантку й інкасатора.

“Отже, все-таки настало. Та, зрештою, й повинно було настати. Чому це я дивуюсь?”, — подумав Нойманн.

— Це неможливо, — через силу вимовив він.

— Ви знову хочете запропонувати мені свої методи? Нічого не вийде! Вони мусять щось знати про цього Я-23.

— Вони втекли! — признався Нойманн, дивлячись просто в бліді очі Лойтцке, котрі розширювались від здивування. — Нам удалося встановити, що Прухналь сів у рикшу, якою правив наш агент; пізніше ми знайшли агента вбитого. Дівчина ж утекла з їдальні через чорний хід.

— Зрозуміло, — сказав Лойтцке після довгої паузи. — У вас у руках залишилися витрішки. — Геть! — верескнув він раптом не своїм голосом, показуючи рукою на двері.

— Хайль Гітлер! — промовив Нойманн, так само скинувши догори руку.

13

Клосс хвилювався. Вже десять днів минуло відтоді, як він востаннє розмовляв з Юзефом, а від того — ні слуху ні духу. Звичайно, Юзеф не може зателефонувати йому в резиденцію абверу і сказати: “Все гаразд. У мене нова квартира й нові документи”, — не може також прислати вітальної листівки — з краєвидом. Але ж є кільканадцять тайників у різних кінцях міста, де можна залишити записку. Є, врешті-решт, квартира на Боніфратерській, коло самого гетто, яку Клосс зробив явкою для агентів абверу. “Тітка Зюзанна” знає, що кожного непарного дня від сьомої до дев’ятої вечора там можна застати обер-лейтенанта Клосса. То чому ж тоді Центр мовчить?

Він турбувався зараз не про ті кілька інформацій, які йому вдалося добути. Найважливішим було повідомити Юзефа, що кравець Маріан Сковронек, який, без сумніву, співробітничав з гестапо, утік, коли Клосс, на прохання Тіче, супроводжував його при наскокові на радіостанцію.

Побачивши порожню будку вуличного телефону-автомата, Клосс поквапився. Він вирішив спробувати ще раз (укотре вже!) подзвонити до Юзефа. Укинув монету в автомат, але монотонні гудки, які прозвучали один за одним в усіх чотирьох квартирах, ще раз підтвердили, що ніхто не зніме трубки.

І Клосс знову рушив уперед. Сьогодні треба заглянути ще до одного тайника. Він був у стіні спаленого будинку з глибокими пробоїнами від снарядів. У третій з пробоїн, рахуючи від під’їзду, могла бути записка. Клосс роздивився довкола — вулиця була безлюдна.

Вдаючи, що поправляє мундир, він засунув руку, але тайник був порожній. Клосс роздивився знову, бо інтуїція підказувала йому, що за ним стежать.

“Невже це нерви?” — думав він. Вулиця так само була безлюдна. По одному боці її простягався цегляний мур без жодної заглибини чи виступу, де міг би хто-небудь сховатися. Лунко цокотіли по нерівній бруківці копита худої кобили, що тягла дрожки. Клосс круто повернувся і пішов знову в напрямку центру міста, але відчуття, що за ним хтось стежить, не полишало його.

“Бідолашний Тіче, — подумав Клосс, щоб якось позбутися цього надокучливого, нічим не обґрунтованого почуття, — він ніяк не може одержати своєї жаданої відпустки, а йому ж так кортить поїхати до рідного баварського містечка й похизуватися там орденом на мундирі”. Він дуже легко клюнув на думку, що ворожа радіостанція працює від сходу до заходу місяця. Тіче навіть здалося, що він сам здогадався про це. Звичайно, за скандал, який зчинився, коли виявилось, що служба безпеки контролює радіостанцію, Клосса ніхто не міг звинуватити.

А втім, авантюра була не така вже й велика. Правда, на обличчі полковника фон Оссетцького з’явилося навіть щось схоже на усмішку, коли обер-лейтенант Клосс доповів йому про наслідки трагічної помилки. Та все ж про відпустку за таких обставин Тіче, ясна річ, важко було мріяти — він мусив, сердешний, замість цього втішитися кількома додатковими порціями пудингу.

Клосс усміхнувся своїм думкам і тої ж миті почув постріл. Обернувшись і причаївшись за виступом стіни, побачив хлопця, що навскіс перебігав вулицю, ховаючись у руїнах спаленого будинку, який Клосс щойно минув.

З-за рогу вибігло кілька жандармів із зброєю напоготові. Рудовусий начальник патруля допоміг Клоссові підвестися.

— Вас поранило, пане обер-лейтенант?

— Ні, на щастя, ні.

— По вас стріляли?

— Можливо, — відповів Клосс. — Він утік у той бік. На ньому червоний светр, — показав Клосс у протилежний від спаленого будинку бік.

“Сподіваюсь, — подумки відзначив він, — що ніхто в цю пору не ходить у червоному светрі”.

Жандарми побігли. Обтрусившись, Клосс зупинив рикшу, що саме проїжджав.

— На Боніфратерську! — кинув він, вирішивши, як кожного непарного дня, поїхати на явочну квартиру, хоч добре впізнав хлопця, котрий, вистреливши в нього, перебігав вулицю.

Це був Мундек, хлопець, про якого Юзеф казав: “Мій пістолет”. Або: “Моя охорона”. Клосс бачив його кілька разів здалеку. Він не міг помилитися.

Обійшовши довкола напівзруйнований будинок на Боніфратерській вулиці, Клосс через підвал дістався на сходовий майданчик.

В одну мить він збагнув, що сталося. Юзефа, очевидно, викрито, а тільки ж йому відомо, хто зрадив. “Тітка Зюзанна” здогадалася, що була введена в оману. Клосс знав, що в такій ситуації наказ може бути лише один — убити, знав, що за таких обставин і сам вчинив би так само.

Але знав ще й те, що зрадник не він і за всяку ціну мусить це довести. Якщо доведеться стати перед судом… Правда, ніхто не оголосить йому вироку. На це немає часу. У найкращому разі опісля почеплять напис: “Іменем Речі Посполитої суд підпільний…”

Намагаючись ступати нечутно, Клосс підіймався сходами. Щомиті він зупинявся й прислухався. За ним ніхто не йшов. Але ж невідомо, чи хлопець діє сам. Можливо, ще хтось чекає на нього в цій квартирі? З майданчика не чути було нічого, проте