Річард Адамс - Небезпечнi мандри

«Залюбки, мій повелителю! — погодився Ель-аграйра. — І якщо моя казка буде не гірша за твою, може, ти візьмеш моє життя і подаруєш мир моєму народові?»

«Я згоден, — сказав Чорний Кріль. — Але якщо твоя казка не зрівняється з моєю, тобі доведеться попрощатися зі своїми вухами».

І почекав трохи: може, Ель-аграйра злякається таких умов змагання? Але гість не злякався.

1 тоді Чорний Кріль розповів таку страшну й моторошну казку, що холод заморозив серця Трусь-труся й Ель-аграйри, і вони скулились перелякано на кам’яній долівці, знаючи, що кожне слово в тій казці — правда. У них запаморочилося в голові. От ніби вони поринули в крижані хмари, і всі їхні почуття заніміли. А слова чорної казки вгризалися в їхні серця, як черва в горіх, лишаючи там саму пустку. Коли нарешті Чорний Кріль розказав ту жахливу казку до кінця, Ель-аграйра спробував розповісти щось своє. Але він не міг зібрати думок докупи й тільки метався, безпорадно белькочучи, по підлозі, мов миша, на яку впала тінь кібця. Чорний Кріль мовчки чекав, не виказуючи ніякого нетерпіння. Нарешті всі переконалися, що Ель-аграйра не розповість ніякої казки, й Оусла забрала його геть і приспала. Коли ж Ель-аграйра прокинувся, вух його не було, а поруч нього в кам’яній норі тільки Трусь-трусь плакав, мов кроленя.

«Ох, володарю! — сказав Трусь-трусь, плачучи. — Навіщо ці муки? Ради пана Фрітха й зеленої трави, дозволь мені відвести тебе додому!»

«Дурниці! — відповів Ель-аграйра. — Піди та приноси мені два великі листки кінського щавлю! Ото й будуть мені чудові вуха».

«Ті вуха зів’януть, володарю, як оце я тут в’яну!»

«Ні, вони не зів’януть, поки я не зроблю того, що повинен зробити! — відповів Ель-аграйра. — Тільки сам я не знайду щавлю».

Трусь-трусь пішов, а Ель-аграйра спробував усе тверезо обдумати. Отже, Чорний Кріль не хоче взяти його життя. Ясно було також, що з ним не варто битися об заклад, — це все одно, що намагатися бігти по слизькому льоду. Але якщо Чорний Кріль не має проти нього зла, чому він прирік його на ці страждання? Аби зламати його, Ель-аграйри, мужність, спонукати його відмовитися від свого задуму й піти геть? Але навіщо Чорному Кролеві чекати, поки Ель-аграйра поб’ється об заклад і програє? Чом не скалічити його зразу? І несподівано він відповів сам собі на своє запитання. Ці тіні не могли ні прогнати його геть, ні завдати йому шкоди, якщо тільки він не дасть на те згоди. Отже, вони не хочуть допомогти йому. Вони тільки хочуть заволодіти його волею, зламати її. Але що, коли він знайде у них якусь річ, котрою можна буде врятувати його народ? Невже вони зупинять його, не дозволять забрати те «щось» із собою?

Трусь-трусь, вернувшись, допоміг Ель-аграйрі причепити до його спотвореної голови два листки кінського щавлю замість вух, і тоді вони поспали. Але й уві сні Ель-аграйра бачив голодних кролів, що в норах чекали нападу солдатів короля Дарзіна, покладаючи всі надії на свого Головного Кроля… Нарешті він прокинувся, закляклий від холоду, й подибав ходами-переходами цієї кам’яної колонії. Кульгаючи й волочачи два щавлеві листки, що звисали обабіч голови (адже він не міг ні підняти їх, ні поворушити ними, як справжніми, втраченими вухами), він дістався до місця, від якого в глиб гори вели кілька вузьких ходів. Тут-таки він застав двох привидів із страшної Оусли Чорного Кроля — ті порали якусь свою темну роботу. Вони обернулися й витріщились на нього, щоб налякати, але Ель-аграйру вже ніщо не могло злякати, й він так само втупився в них, гадаючи, від чого ж та чорна Оусла хоче його відстрашити.

«Іди звідси, Ель-аграйро! — мовила нарешті одна тінь. — Тобі тут нічого робити. Ти живий і вже й так досить настраждався».

«Але не стільки, як мій народ», — відказав Ель-аграйра.

«Тут стане лиха й страждань на тисячу колоній, — сказала тінь. — Не будь упертюхом, Ель-аграйро! У цих норах зберігаються всі заразні хвороби, якими хворіють кролі: лихоманка, короста, кишкова хвороба. А в цій, найближчій норі зберігається біла сліпота, від якої кролі бредуть помирати десь у поле, і навіть елілі не зачеплять гнилого тіла. Ми дбаємо, щоб усі ці хвороби всякчас були готові до послуг Інле-ра. Адже все, що є, має бути».

І тоді Ель-аграйра зрозумів, що роздумувати ніколи. Він удав, ніби йде геть, а тоді раптом крутнувся і, промчавши повз тіні, пірнув у найближчу нору швидше, ніж крапля дощу просочується в пісок. І заліг там, а тіні танцювали й белькотали біля входу, бо могли вигнати його звідти тільки страхом. Зрештою вони подалися геть, і Ель-аграйра зостався в тій норі сам, розмірковуючи, чи встигне, позбавлений вусів і вух, доплентати до війська короля Дарзіна.

Нарешті, коли йому здалося, що посидів він там досить довго, щоб заразитись, Ель-аграйра подався назад. Він не знав, як скоро захворіє та чи довго помиратиме, але розумів одне: треба якомога швидше повертатись, поки хвороба ще ніяк не проявилася. Він хотів, не наближаючись до Трусь-труся, послати його вперед — попередити кролів, щоб позакривали всі нори в колонії й сиділи, не виходячи, аж поки погине вся армія короля Дарзіна.

Тремтячи від лихоманки й не розбираючи потемки дороги без своїх вусів і вух, він буцнувся головою об камінь. І тієї самої миті спокійний голос мовив:

«Куди ти йдеш, Ель-аграйро?»

Ель-аграйра нічого не бачив, але відчував, що Чорний Кріль поруч.

«Іду додому, мій повелителю! — відповів він. — Ти казав, що я можу піти від тебе, коли схочу».

«Ти маєш щось на мислі, Ель-аграйро», — сказав Чорний Кріль.

«Я був у тій ямі, о мій повелителю! — відповів Ель-аграйра. — Я заразився білою сліпотою і врятую мій народ тим, що погублю вороже військо».

«А чи знаєш ти, Ель-аграйро, як переноситься біла сліпота?» — спитав Чорний Кріль.

Ель-аграйра весь похолов від тривожного здогаду, але не сказав ні слова.