Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

Він не міг цього сказати, не мав ніякого права.

І він поплентався до свого крісла, безсило опустився в нього і схилив голову на руки.

* * *

Марина Петрівна читала листа і не знала, як показати його Світ-ланці. Коли Світланці, значить і Тоні, а що буде з ними, коли вони прочитають, що пише «мама Зося».

А «мама Зося» писала, що приїде за Світланкою, коли будуть канікули, раніше їй не можна, і не варто переривати Світланці навчання. Про Тоню ні слова.

І чомусь вона не поспішає...

Марина Петрівна згадала матір братика і сестрички Маркових, яка ще у 1945 році в люті морози, дізнавшися, що її син і дочка живі, негайно приїхала, одморозивши собі на грузовику руки. Але вона ні на що не зважала: «Діточки, діточки мої живі», — раділа вона і одразу забрала їх додому.

Хоча, правда, невідомо, що там дома у Світланчиної матері. А ось вона пише: «У тебе ще є маленький братик Світик, йому всього один рік».

Так, Марина Петрівна починає догадуватися. Можливо, у неї інша сім'я, можливо, чоловік другий, не батько Світланки. Та далі є: «Тато цілує тебе міцно і хоче швидше побачити».

А ось у самому кінці Марина Петрівна читає: «Поцілуй свою подружку Тонечку, хай вона вважає нас своїми рідними, і коли вона хоче, ми поклопочемося і переведемо її в який-небудь ленінградський дитячий будинок, тут теж дуже хороше».

Марині Петрівні стало одразу боляче. Вона зрозуміла, що там складні обставини. Але коли б хто бачив цих двох дівчаток! Вона згадала, як

Тоня привезла шоколадні цукерки з санаторію, як вони стрибали вдвох із Світланкою.

Як зробити, щоб ця радість не обернулася великим горем? Стук у двері урвав її думки.

— Можна, можна, заходьте! — промовила Марина Петрівна і, підвівши голову від листа, побачила Лену, Катю, Асю, Розу і нову піонервожату Машеньку.

Марина Петрівна усміхнулася. Останнім часом завжди, коли вона дивилася на своїх старших дівчаток,— на серці ставало спокійно.

«Все, все буде гаразд!» — подумала вона й зараз, дивлячись на рідні розумні заклопотані личка.

— Щось трапилося? Таке негайне? Дуже важливе? — запитала вона, посміхаючися до них. — Сідайте на диван і розповідайте.

Дівчата посідали на любимий усіма дітьми диван Марини Петрівни і, перебиваючи одна одну, почали:

— В суботу ми хочемо влаштувати піонерський збір.

— Нам уже треба переобрати раду дружини.

— І це треба дуже урочисто зробити. Ми прийшли з вами порадитися.

Переобрання ради піонерської дружини! Це ж дуже важлива подія для всіх. Недарма дівчатка так хвилювалися. Це з приходом Машеньки завирувало піонерське життя в будинку.

От Ася сіла за стіл, щоб записати всі пропозиції, дівчата гаряче почали обмірковувати, як скласти усім звіт, як виставляти кандидатури.

— Треба добре налагодити зв'язок з шефами,— сказала Машенька.—От у вас і танкове училище числиться, а піонери ніколи їх не закличуть. А які цікаві зустрічі можна влаштувати, треба це хлопцям доручити. Хлопців узагалі треба більше втягати в роботу, а то у нас скрізь дівчата перед ведуть. Це не погано, тільки треба, щоб усі хлопці брали участь — не один Льоня Лебединський.

— І когось із малих до ради ввести, тобто з середніх, — сказала Леночка,— а то ніби ми всім порядкуємо, а їм тільки наказуємо.

Марина Петрівна прислухалася до їхніх гарячих балачок, вставляла свої зауваження.

— А тепер, дівчатка, і ви мені допоможіть,— промовила вона, коли в основному план накреслили. — Ви всі знаєте про Світлану.

— Ну, звичайно,— сказала Леночка,— знаємо, що мама її знайшлася і що вона з Тонею Мідян до Ленінграда поїде.

— У тім-то й справа, що ні.

— Як? — в один голос скрикнули діти. — Що ж трапилось?

— Поїде одна Світлана,— пояснила Марина Петрівна. — Мати, напевне, живе в скрутних обставинах і не зможе взяти обох дівчаток. Вона пропонує Тоню влаштувати до ленінградського дитячого будинку.

— З якої речі? — обурилася враз Ася. — Нізащо ми не віддамо Тоню в інший будинок. Коли б до них у сім'ю, то інша справа.

— Не треба Тоні нічого казати,— сказала Катя, насупивши брови,— їй буде дуже сумно.

— Дівчатка,— раптом встряла в розмову піонервожата Машенька, Машенька була в будинку зовсім недавно, її надіслав сюди райком комсомолу. Вона мало знала дітей і майже не знала про їхнє колишнє життя, але їй щиро хотілося подружитися з ними і захопити всіх піонерською роботою, бути їм усім близьким, рідним другом. Вона була сама сирота і виховувалася в дитячому будинку; вона розуміла дітей і хотіла, щоб їм усім було добре-добре. — Дівчатка,— сказала Машенька,— я тільки трошки знаю Тоню. А що, якби так зробити, щоб їй самій не захотілося їхати з нашого будинку навіть із Світланкою? Ну, от ми, піонери, могли б так зробити?

Катя радісно поглянула на Машеньку, на Марину Петрівну.

— Справді, Марино Петрівно, дівчатка, тільки так, давайте так зробимо. Тонька така славна,