Микола Миколайович Панов - В океані

class="book">Майже весь час проводив він тепер на верхній палубі, незважаючи на пронизливий вітер і збільшення качки.

Вітер усе сильніше гудів у снастях. На сірих, довгих хвилях, що бігли від океану, спалахували білі язички піни. Горн прямовисно обривалися до води то коричньовочорні, то біліючі сніговими вершинами, то до самого підніжжя порослі ніжнозеленим мохом. Вузькі тріщини фіордів прорізали берегові масиви.

Неможливо було відірвати очей од величних картин заполярної природи, від цих сопок — свідків легендарних подвигів радянських моряків. І знову захотілося Фролову побачитися з Агєєвим — старим фронтовим другом.

Фролов побачив мічмана значно пізніше, коли, прийнявши вахту у Жукова, накинувши на шию тонкий ремінець бінокля, почав старанно оглядати море. Уже залишився позаду, розчинився в тумані берег Скандінавії — довга й плоска смуга, що злилася з океанською водою. Уже пролунала в гучномовці промова начальника експедиції. Завжди спокійний гучний голос Сливіна здригнувся від хвилювання, коли він дякував військовим і цивільним морякам за відмінну роботу.

— А тепер, — почув Фролов у гучномовці доброзичливий голос Андросова, — наш корабельний поет лейтенант Ігнатьєв прочитає вірші, присвячені всім морякам експедиції. — І над палубами «Прончищева», доку, «Пінгвіна» залунав юнацький голос лейтенанта:

Вітчизна! Й небо стало вищим, І слабли шторми та негоди. Разом з доком входить наш «Прончищев» В Баренцеве море, в наші води. Нас вели фарватернії тропи Крізь чужі вітри та дикі шквали. В старовинних гаванях Європи Ми на берег східці подавали. Де б не загорялась на причалі Наших безкозирок позолота — Ворог злився, друзі ж зустрічали Моряків прославленого флоту. Чорні вежі мружилися страшно: Наша сила їм здавалась дивом. Ми в похмурий день позавчорашній Світле завтра вносили сміливо. В небі хмари — крила голубині — Понад нами мирно пропливали. Перевіривши свої машини, Ми за морем пильно слідкували. І з'явилась міна перед нами На бурхливій хвилі темносиній — Розірвались чорними громами В небі хмари — крила голубині. Клапті піни підняла шалено Океану зла, безжальна лапа. Рифами лякали Лофотени, Плив в тумані чорний ріг Нордкапа. В перемогах завжди наша слава! Вміють все гартовані матроси. Всюди — де наш флот славетний плавав — Честь землі радянської проносив!

Курнаков зупинився на крилі містка. Тільки недавно здав вахту Чижову, хотів прилягти в каюті, проте стояв нерухомо, вислухавши промову капітана першого рангу, потім виступ Ігнатьєва.

Начальник штабу почував себе винним перед молодшим штурманом. Зворушений віршами, сильніше відчув цю провину.

Прекрасно працював лейтенант увесь похід, не допустив жодної помилки в обсервації і обчисленні! Видно, всією душею живе в штурманській справі. І тоді, перед маяком Скумкам, як уточнили потім, здав вахту в повному порядку, не помилився ні на кабельтов, ні на мінуту… Кінець кінцем при цих умовах чому б йому не писати вірші!

Голос у гучномовці замовк. Трохи згодом лейтенант збіг на місток — щасливий, розчервонілий. Побачивши Курнакова, перестав усміхатися, мимоволі провів рукою по лобі — чи заправлене волосся під кашкет.

— Ви ось що, лейтенанте, — звичайним своїм трохи суворим тоном сказав Курнаков. — Як-небудь у вільний час продиктуйте мені ці вірші. Збережу їх на пам'ять про перехід.

— Товаришу капітан другого рангу! — очі Ігнатьєва засяяли. — Та я сам перепишу вам, будь ласка! — Він підійшов ближче, не міг стримати нової щасливої посмішки. — А я чекав — почнете лаяти мене за них.

— Ні, чому ж, оскільки це не йде на шкоду штурманській справі. До речі, в поході ви чудово проявили себе як штурман.

Він обірвав сам себе, здається, надто захопився похвалами.

— Правда, повинен відмітити у ваших віршах фактичну неточність. Ніякої міни на фарватері ми не зустрічали.

— Цей поетичний образ, я думаю, можна простити лейтенантові, — сказав Людов, що якраз підійшов. — Наскільки я розумію, під міною він мав на увазі підступи наших класових ворогів… На мій погляд, цікавий у художньому відношенні і образ мирного неба кольору голубиного пір'я, що ховає в собі загрозу війни.

— «Всюди — де наш флот славетний плавав — честь землі радянської проносив!» — процитував Курнаков. — Добре, лейтенанте! — І знову обірвав сам себе, докірливо глянув на Ігнатьєва. — Тільки зрозумійте: ці ваші вихри, вони всю картину псують!

— Не знаю, як з точки зору широких мас штурманів, — усміхнувся Людов, — але, на думку сучасних поетів, довге волосся зовсім не обов'язкове для писання хороших віршів. Найкращий, найталановитіший поет нашої епохи Маяковський любив ходити з коротко підстриженим волоссям.

— Що ж, товариші офіцери, — трохи ослаблим голосом сказав Ігнатьєв, — мабуть, доведеться мені зайти до парикмахера в базі.

Сергій Микитович Агєєв зустрівся з Танею незабаром після розмови з Людовим у каюті Андросова. Окликнувши її на верхній палубі, віддав їй жменьку зім'ятих обривків. Вона подивилася на них, її милі губи затремтіли, волого блиснули очі. Сильно