Малгожата-Кароліна Пекарська - Клас пані Чайки

що коли примабалерина — це жінка, то чоловічим відповідником має бути примабалерон.

— Господи! Та відчепися від мене! Не бачиш, що я читаю? — роздратовано відповіла Малгося.

Войтек глянув на неї нищівним поглядом, котрий міг би вбити на місці не лише її, але й добру половину класу з пані Чайкою на чолі.

До кінця уроків він марно намагався поговорити з Камілою. Вдалося лише після занять. Хоча, власне кажучи, це була не розмова, а монолог. Каміла йшла швидко й затикала пальцями вуха, а поряд біг Войтек і, силкуючись відірвати від вух її долоні, вигукував:

— То он як ти мене слухаєш! Я тобі розказував, що мрію про те, аби стати актором. Розповідав цю історію про примабалерона… Навіть у розмовах про ДіКапріо говорив те саме, що й у школі… — кричав Войтек, а що Каміла наддала ходу, хлопець відпустив її руки і, зупинившись, вигукнув: — Знаєш, що? Плювати я на тебе хотів! Більше жодного слова тобі не скажу. Я гадав, що ти не така. Що ти добріша! А ти й справді пустоголова лялька, яку треба відштовхнути, щоб викликати зацікавлення. Я й не дивуюся, що Міхал не звертає на тебе уваги! І цей твій Олек теж втратив до тебе інтерес. Ти зарозуміла, холодна лялька!

* * *

У Каміли аж руки тремтіли, коли вона відчиняла двері до помешкання. «Холодна лялька? Я тобі покажу холодну, зарозумілу ляльку! Ти, примабалерон із погорілого театру! — Пробурмотіла щось собі під ніс і з розмаху жбурнула рюкзак на підлогу. — Слова жодного більше не скажеш? То й добре! Пішов ти…»

На щастя, ані Куби, ані бабусі не було вдома. Ніхто не бачив, як Каміла люто гатила по клавіатурі, пишучи до Войтека листа, який починався словами: «Ти несправедливий!»

«Зависокої ти про себе думки! Звідки мені було знати, що це ти? У листах нічого не було…» І раптом дівчина вирішила переглянути листування з Примабалероном:

«Коли подивишся фільм, поговоримо. (Це було до того, як Каміла подивилася „Людину в залізній масці“). От бачиш! Я тобі вже давно казав, що Лео Д. класний актор». Після перегляду. Давно казав. Авжеж. Він без кінця торочив про його гру, захоплювався «Гангстерами Нью-Йорка», яких батьки не дозволили їй подивитися. А вона не захотіла переглянути фільм у Войтека. Факт. Якби вона уважніше читала його листи… але вона справді зациклилася на власних проблемах. І не слухала Войтека. Ані в школі, ані тоді, коли він писав мейли під ніком Примабалерон зі своєї дебільної адреси primabaleron@wp.pl.

Каміла витерла листа. Тоді почала думати, що робити далі. Раптом погляд наштовхнувся на свічечку у формі троянди, що стояла на книжковій полиці. Цю свічечку вона отримала на Миколая. І відразу пригадала собі есемеску, що надійшла кілька тижнів тому. Усе складалося в цілісну логічну картину. Вона схопилася, швидко вбралася й вибігла з дому.

* * *

Малгося не чекала на Камілу. Сиділа сама й читала журнали, якими засипав її Мацек. Хлопець постійно її чимсь дивував. Він знав багато такого, про що вона й не здогадувалася. Нещодавно розповідав, як у «Політиці» читав про те, що XXI століття може виявитися для людства останнім, бо воно перемудрило з технікою чи ще щось таке… Малгося цього не розуміла. А ще розказував, що в Німеччині якийсь божевільний канібал познайомився через інтернет з іншим чуваком і з’їв його. Мацек ще й дивувався, що Малгося про таке не чула.

— Та в пресі постійно про це пишуть! Ти повинна знати такі речі, якщо хочеш користуватися інтернетом. Мусиш пам’ятати, яка це небезпека, — вигукував він у трубку, а Малгося почувалася повною дурепою.

Ось чому тепер, коли він приніс їй кілька журналів, дівчина читала статтю про двох американських підлітків, які навчають агентів ФБР молодіжного сленгу, аби ті могли вистежувати в мережі педофілів. Мама й тато ніколи не говорили з нею на такі теми. Наче думали, що з нею такого трапитися не може. Педофілів не буває. Та, здається, це не так. Не далі, ніж учора вона хотіла зайти на якусь сторінку з порадами для дівчат, а там… якийсь секс. Малгося закрила сторінку, як обпечена. А якби зайшов тато й почав допитуватися? І довелося б зізнатися, що вона шукала поради, бо взагалі-то не впевнена, чи Мацек її кохає, бо він ніколи їй про це не говорить, лише цілує… Каже, що йому подобається запах її волосся. Та волосся — це ж не Малгося. Волосся — це волосся та й годі.

— Знаєш що? — відразу з порога почала Каміла. — Войтек образився. Може, я справді зле вчинила, бо не дуже-то до нього дослухалася. Я вже сама не знаю. От уже рік, як я сама не своя, розбита, як горщик…

І Каміла розплакалася.

Малгося хотіла щось сказати, втішити подругу, але не встигла. Бо у двері подзвонили. Прийшов Мацек. У нього був чудовий настрій, бо хлопець повертався з басейну, де йому вперше вдалося перемогти Алекса!

— А чого це білолиця сльози проливає? — весело спитав він, угледівши заплакану Камілу.

— Бо… — Каміла хотіла щось відповісти, але заплакала ще дужче й лише вимовила, махнувши рукою: — О Господи!

— Не Господи, а Мацеку! У нашій культурі нікому не дають імені Господь.

— Ги… ги… — засміялася крізь сльози Каміла. Нарешті Мацек звертався до неї, як раніше.

— Зіграємо в «Монополію»? — запитала Малгося. — Ніщо так не покращує настрою, як гра.

Вона мала рацію. Бо Каміла спершу знехотя, але все-таки погодилася. А тоді, десь посередині гри, перестала схлипувати. Про причини її плачу вони заговорили, коли гра була в розпалі.

— Ого! Десятка за друге місце в конкурсі краси, — засміявся Мацек, коли Малгося витягла карточку «громадської скарбниці». — А знаєш, чому друге? Бо перше зайняв я!

— Лише