Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

спробувала пригорнути дівчину до себе, та наштовхнулася на суровий, надто вже дорослий, як на її вік, погляд, і передумала.

— Потім, по всьому, значить, я Олегові в очі дивитися не могла. Уникала його, тікала навіть… І тут я Шабанову вдячна, правда: аби він тоді поставився до мене нормально, чесне слово — заспокоїлася та залишилася б із ним. Не повірите — я брату вашому, Юліє Василівно, навіть вдячна…

— Вперше від когось на його адресу таке чую, — сумно посміхнулася Гараніна.

— Справді — він так мене за той місяць у своєму льосі охолодив — до кінця життя вистачить! Тільки Родіон мораль почав читати, я не витримала — до Олега. Той, виявляється, відразу все зрозумів. Потім уже пояснив: люди з алкогольним досвідом взагалі багато на що іншими очима дивляться. Таке зрозуміють, що правильним і не снилося… Коротше, спочатку мене міліція діставала. Ще якось думалося — знайдуть його швидко. Потім журналісти почали. Тут уже Олег не витримав — до себе мене забрав, нікого не пускав. У нього хата окрема, від бабусі спадок… Потім сюди влаштувався, зі мною разом. Як — не знаю. Ну, а десь під кінець травня мама дзвонить, ми ж у контакті. Примара якась вночі під вікнами почала ходити.

Антон і Юля перезирнулися.

— Чорна? — запитали майже в унісон.

— Спочатку вона. Чого хотіла — ніхто не знає. Вона ж німа… Все одно страшна, страшніша навіть за Вчителя… Потім він сам мені додому подзвонив.

— Як телефон дізнався? — поцікавився Сахновський.

— То кожен із нас перше, що робив, коли приходив туди, на хутір, записувався в зошиті. Простенький зошит, учнівський. Прізвище, ім’я, адреса, телефони. Для чого — гадки не мала… Потім доперла, потім усі доперли — це він так нас прив’язав. Один зі способів: знаю, мовляв, про кожного і знайду. Все, мовляв, вашим рідним про вас розкажу. Було там кілька бомжів, але придурки в основному, такі як… — дівчина затнулася, винувато зиркнула на Юлію.

— Нічого, валяй, — махнула та рукою.

— Значить, подзвонив він, каже мамі: «Через твою доньку в мене проблеми. Мушу ховатися, хворію, грошей треба». Я так розумію, Чорну він посилав полякати моїх наперед. Мама каже: «Нема Оксани. Поїхала з Умані. Сам же розумієш чому». Він: «Не відчеплюся». Мама: «Та Бога ради! А я міліцію гукну, ото зрадіють!» Замовк на пару днів, тоді озивається: «Я дам вам спокій, коли з Оксаною побалакаю. Так їй і передайте. Ви ж у контакті, хіба ні? Захоче батьків виручити — знайде мене. Я поки в Жашкові, справи в мене там накльовуються». Як ви гадаєте, що я повинна була діяти? Міліція в засідці не висидить. Ну, злапають Чорну — так вона свого любчика вмре, а не викаже. Та й виказати толком не зможе. Вчитель усе передбачив.

— Ти вирішила їхати в Жашків?

— Олег вирішив. Він сказав, що поквитається з Учителем. Бо давно пора, а тут така нагода.

— Нагода?

— Розумієте, Вчитель… ну, ваш брат… напевне знав, що я приїду. Де шукати його, не сказав, але скільки того Жашкова! Я так собі прикинула — він сам мене знайде, треба тільки засвітитися там у людних місцях. Хоча б на базарі.

Антон і Юлія знову перезирнулися.

— Ти вирішила… стати приманкою? — обережно запитав Сахновський.

— Живцем, — підтвердила Оксана. — Це Олег так сказав — на живця зловимо. Зловили: день я містом покрутилася, а наступного дня побачила Чорну на базарі. Дала знак — впізнала. Відкликала вбік, передала записку від Учителя. Написав, куди і коли мені прийти…

— Прийшов Олег? — не витримала — перервала Юлія.

— Прийшов Олег, — підтвердила Оксана. — Ми приїхали на цій «Ниві». Він якось відпросився, залагодив справи, знайшов на ці дні собі заміну тут… прокрутився, коротше. Чорна, навіть якби хотіла щось зробити, не встигла. Олег вирубав Учителя, руки давно свербіли. В машину — і туди, в ту хату…

«Мою», — хотів сказати Сахновський, та втримався. Дівчині не треба цього знати. Ні зараз, ні потім.

— А тоді… тоді я злякалася, — призналася Оксана. — Злякалася, правда…

— Кого? Чорну чи Ру… чи Вчителя?

— Злякалася за нас. Бо ні я, ні Олег не уявляли собі ясно, що робити з Учителем. Вбивати його ми не були готові. Він хоч і… розумієте… Але людина. Це важко — вбити людину.

«Залежить від обставин», — хотіла сказати Юля, та теж утрималася. Дівчина вже знає, що Жанна Чорна мертва, тому і говорить так вільно. Ось тільки як вона померла, поки що ліпше не уточнювати.

— Ми там, у будинку, поговорили з ним. Тоді Вчитель відразу почав відкупатися, назвав ваш телефон. Олег порадив полоненому засунути телефон собі в зад. А я запам’ятала. Ну, подзвонила…

— Для чого? До речі, дівчинко, я твій голос навіть після цих зізнань не впізнаю. Хоча це не важливо. Цікавіше — для чого ти тоді попередила мене?

— Гадала — вам справді це важливо. Вчитель втирав нам — ви бізнесменка, не остання людина в Жашкові. Ось і подумала: ви піднімете ментів на вуха, його почнуть шукати, Олег змушений буде швиденько забиратися з міста, а полоненого десь залишить… Хай саме якось розсмокчеться. Знайдуть, не знайдуть, а як знайдуть — то Вчитель із тюрми вже точно не вийде. Навіть пропонувала Олегові так і вчинити, вже на другий день. Залишити записку, пояснити, хто це такий, хай перевіряють. Я ж правда не знала, що ви його не шукатимете… Так і йшло все це. Олег тримав Учителя в підвалі, не годував. Нічого не відбувалося, я приходила щодня милуватися на полоненого в погребі. Потім поверталася на ніч до готелю, Олег лишався стерегти. Казав — ночами під вікнами іноді бродить чорна тінь, він їх зачиняв, вікна. Двері теж, зсередини навіть підпирав меблями… У нього була з собою рушниця, кілька разів показував через вікно ствол —