Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

дивився на Наконечного й не міг повірити, що це стріляв він…

— Юра?.. Ти?.. Ти… Нє думав, што памру ад тваіх рук… Вось яна якая — смєрць… Разумная… На майго сина падобная…

Наконечний, раптом усвідомивши, що сталося, заволав:

— Це не я, це він, — показав пальцем на Сербіна. — Ненавиджу!

І кинувся на старлея, давши вихід усій своїй переляканій ненависті. Сербін перехопив його випад, узяв за горло й почав душити, примовляючи:

— Ось тобі, розумнику, цитата класика: революцію не роблять у білих рукавичках.

Наконечний, опинившись в руках цього здорованя, раптом безвільно став слабнути. Він косив погляд на Трохимовича й навіть не намагався опиратися чи боротися за життя. Здавалося, що він сам хотів з цим покінчити й хотів запам’ятати обличчя людини, до котрої встиг звикнути, прив’язатися, полюбити й зрештою вбити. За мить він закотив очі, захрипів і тихо віддав Богу душу.

Сербін, гидливо відштовхуючи від себе обважніле тіло, заволав до нього:

— Ти не офіцер. Ти — баба.

Сербін, розправившись з Наконечним, зневажливо глянув на голову, котрий у розпачі переглядав свою справу, через що просто занімів. Старлей підійшов, байдуже зазирнув у неї. Покивав і коліном підпер шухляду, де права рука голови мимоволі утримувала руків’я пістолета.

— Ось таке, дядьку, в житті буває… Що я тобі скажу… Сам не святий! Зараз відправимо Крижня до праотців, а далі будеш працювати зі мною. Справу — спалимо, — притиснув дуло пістолета до скроні голови.

Голова подивився на два розпластаних тіла. Підвів очі, в яких застигла ненависть, на Сербіна. Смикнув руку з пістолетом, що вже заніміла в шухляді, але Сербін сильніше притиснув її ногою.

Мирон Микитович просичав:

— Я на тебе працювати не буду, сука!

Він знову смикнув рукою, намагаючися витягнути пістолет, але Сербін не дав і натиснув спусковий гачок. Голова відкинувся на спинку крісла. Сербін пройшовся по кабінету, оглянув тіла. Трохимович хапав з останніх сил повітря. Сербін відібрав його зброю. Узяв телефонну трубку.

— Два ноля шесть! Команда «Закат»! Старший лейтенант Сербин, — з усмішкою до Трохимовича: — Ось так… Зараз ще Крижня покладу поруч, і зірка майора на погони товаришу Сербіну забезпечена, — він почувався володарем становища й поводився розв’язно, наче переможець. — Містечко підчистимо, журналістів — на гілляку, й увесь світ побачить, які криваві ці бандерівці. Не хвилюйся, бульба, скоро тут забуяє справжня радянська вла…

Трохимович з останніх сил, тремтячи тілом від болю, що пронизував плоть, витягнув захований на передпліччі одинадцятиміліметровий «бульдог» і навів на Сербіна. Той встиг озирнутися й здивовано глянути на старого. Трохимович натиснув на гачок. Одна куля — в кадик. У Сербіна з горла хлинула рікою кров. Він схопився за шию, порожніми риб’ячими очима дивлячись на світ, і знавісніло захарчав.

У Трохимовича наче відкрилося друге дихання. Він прохрипів, важко тримаючись за стіл:

— Я табє скажу так: сука ти, а сучци — сучча смєрць. А Юра… такі дурань.

Убіг Крижень, стривожений пострілами. Кинувся до Трохимовича. За ним — Івченко.

— Що сталося?! Що сталося, Стьопа? — не міг второпати капітан.

Крижень, нахилившись над другом, міцно взяв його за руку; той доходив:

— Бачу, відвоював ти, друже… Чесно відвоював.

— І чесно відіграв, брате. Чесно відіграв дурня… — у Трохимовича в очах закипіли сльози, йому було важко говорити. — Мені ця роль подобалася. Просто я Білорусь свою люблю, люблю Україну. Знаєш, як у нас співали у вісімнадцятому році… — тихо захрипів:

Ми вийдзєм шчильнимі радамі На вольни родни свой прастор. Хай воля вєчна будзє з намі, А гвалту ми дамо адпор!

Ось таким я був, брате Крижень…

— Я знаю, я відчував, але ти… Я горджусь, що у мене є такий друг, як ти…

У Трохимовича почалася агонія, судома пройшла його тілом, він схопив Крижня за грудки й прохрипів:

— Карателі ідуть, бяда будзє. Сербін… Юру… галаву… Хацєв цябє пакласці. Я нє дау. А Юра такій разумни… Як мой син!.. Бяжи адсюль, сябар… Бяжи, братіку… Бяжи!..

І випустив дух. Крижень розчулено обняв його, перехрестив, закрив йому очі й поклав на підлогу, щоб не лежав так скручено… Глянув на Сербіна, котрий доходив у кутку, очима благально просячи допомогу. Івченко зробив до нього крок, але Крижень зупинив його:

— Нехай подихає… Слухай уважно: в сейфі — важливі документи. Ці лейтенанти — провокатори.