Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

у самому кінці квітня, Федот прокинувся від холоду. Піч перегоріла, димохід було забито сажею, і тяги не вистачало. Він розштовхав дружину, а потім узявся топити піч. Ось уже багато днів вони з Сашкою майже не розмовляли. Після загибелі дочки кожне замкнулося у своєму маленькому, прихованому від усіх людей світі. Тільки іноді перекидалися фразами, та чоловік часом покрикував на жінку. Але це мовчання повинно було рано чи пізно залишитися позаду — це дорога була нервова, а тепер уже був час трохи заспокоїтися.

Федот розтопив піч. Сашка з Зоєю пішли по воду до криниці. Весняний світлий день так і намагався пролізти у вузькі закопчені віконця. Сонячною лапою він дотягувався до прогнилої дерев’яної підлоги. Чоловік став посеред хати й раптом помітив, що один із привезених мішків із речами ще не випатраний. Він почав діставати звідти речі, поки не натрапив на знайомий предмет. Шевченко витягнув згорток. Покрутив у руках. Так, він знав, що це таке. Ще б пак — довгі місяці він зберігав це, оберігав, як найдорожче, що в нього залишилося з минулого. Але зараз він вперше за все своє життя дивився на предмет байдуже. Розгорнувши тканину, якою вкривав річ, він дістав ікону. Тонколиций Христос одразу ж подивився на нього пронизливим, гострим поглядом. О, ці очі! Хіба вони можуть належати людині, хіба не це — погляд Божий? Прямий, осудливий. Так, саме це відчув Федот — його душа від цього погляду затріщала й посипалася. Захотілося з криком вирвати біль, що розповзався по грудях, мов гангрена, поглинаючи всі внутрішні органи; здавалось, Шевченко гнив, залишаючись живим.

Худорлявий Христос усе дивився й дивився. Здавалося, він хотів щось сказати, може, навіть утішити. Або просто вислухати. Але Федоту стало тужно. Якесь невідоме почуття розривало душу. Раптом напад люті накрив його, схопив і потягнув у прірву безрозсудства.

— Шо ти дивишся? Шо! — закричав він на всю хату.

Тонколиций мовчав.

— Ти! Це ти винен! — знову заволав Федот.

І, як божевільний, затряс ікону, немов хотів витрусити фігуру з малюнка.

— Де ти був? Де, я тебе питаю? — заходився Шевченко.

Погляд, цей пронизливий погляд…

— Так, так, я вбивця. Свою дитину вбив. І що мені тепер робити? — голосно продовжував Федот.

Не було ніякої відповіді.

— Чому ти мовчиш? Чому? — закричав він.

Худорлявий Христос уважно слухав.

— Як ти посмів! Чому не захистив!? — із особливим надривом застогнав Федот.

Тільки німий докір.

— Я так бажав, щоб ти допоміг… Тільки ти — моя надія… Чому ти мучиш мене, чому? — промимрив Федот.

Опустив голову, а потім із усього розмаху кинув ікону на підлогу. Вона впала, розлетілася з хрускотом, розкришилася. Тої ж миті Шевченко в дикому припадку люті кинувся на ікону, почав топтати її ногами, дроблячи на частини, наступаючи й наступаючи. Іконописний погляд, який проникав у душу, танув під чобітьми, руйнувався від кожного удару, знищувався знавіснілою людиною. Федот підіймав дерев’яні шматочки ікони, руками розламував їх, кидав у піч, де вони моментально займалися кольоровим і грайливим полум’ям. Тріска за тріскою. Дранка за дранкою. Скіпка за скіпою. Поки намальований бог не розчинився в бурхливих червоних хвилях вогню.

Ранок першого травня — і знову метушня. Центральною вулицею міста повільно повз натовп. Він наїжачився плакатами, транспарантами й піками з прапорцями. Неподалік нестямно гримів оркестр, мідні інструменти завзято поблискували у весняному теплому сяйві сонця. Молоді, старі, діти, підлітки — усіх людей не перелічити. Вони щось вигукували, іноді посміхалися й махали своїм сусідам. Неподалік на дерев’яній трибуні стояло троє чоловіків — один із них був мордатеньким і смаглявим, у добротному зеленуватому військовому френчі. Другий — насуплений, у легкому чорному шкіряному плащі. А третій — голомозий і непримітний. Діти вибігали з шеренги, розмахували прапорцями, а троє — незворушно позирали на шеренгу громадян, що крокувала. Тут оркестр затих, а потім грянув Інтернаціонал. Троє витягнулися й дивилися на ровенчан, які простували.

Встава-ай, праклятьєм заклєймьо-он-ний, Вєсь мі-і-р галодних і рабо-о-у!

Товариші на трибуні беззвучно відкривали рота, вимовляючи слова пісні. Юрба підхопила це беззвуччя й загримала вже сильним, але нерівним голосом. Гімн розділив колону, частина ближче до хвоста почала співати особливо завзято. Їх голос посилився.

Ми на-а-аш, ми но-вий мір пастро-стро-їм, — Кто бил нічє-є-м, тот ста-а-нєт всєм.

Тут і передній елемент маршируючих підтягнувся — також струнко схопив ритм, затягнув приспів. Натовп рухався вперед, іноді розділяючись, розбавляючись, а іноді стаючи щільнішим й огряднішим. І ось в один момент, коли колона подробилася, аби розвернутися й встати на краю площі, обличчям до трьох серйозних товаришів, можна було розгледіти високого кучерявого чоловіка. Він урочисто й, вочевидь, незвично, похитуючись, ніс червоний радянський прапор, постійно його поправляв, і було помітно, що крокує він так уперше. Його грубе селянське обличчя закам’яніло, набуло гримаси штучної, але глибокої покори. Колишній селянин витримував крок, недоладно розтуляв рота, намагаючись потрапити в такт невідомої для нього тріумфальної пісні.

Ліш ми-и, работнікі всємі-і-ірнай