Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

Душа перетворилась на вугілля, немов її випалило полум’я, яке після цього і само погасло. До Федота прийшло розуміння, що він винен у смерті Ліди. Тільки він один. Він штовхнув її в багно. Він не втримав дівчинку. Він нічого не зміг зробити, щоб вона залишилася живою. Її смерть — його провина. Вічна. Засуджує його на нескінченні муки. Тільки він, Федот Степанович Шевченко, сильний і вольовий, гордий і незалежний, згубив свою власну дочку, убив її. Усе зламалося. Душа розлетілася на скалки. Нічого вже не буде, як раніше. Далі більше нема чого жити.

Федот опустив голову в рідкуватий бруд, намагаючись поринути в нього. Його тіло слухняно торкнулося гидкої, нечистої рідоти, яка тут же потекла до рота, у ніс, у вуха. Кожух ставав важким — насичувався рідиною. Ще мить — і його тіло повністю опиниться в мочарах та піде на дно, як Лідочка. Федот захрипів. Але тут Сашка різко смикнула його, буквально вихопивши з болота. І звідки стільки сил у цій маленькій, тендітній жінці? Як вона змогла схопити й підняти такого селюка, як Федот? Пояснити це важко, як і багато чого, що відбувається з людиною. Дружина висмикнула чоловіка, який із хлюпанням упав на сиру землю. Зоя від страху мовчала. Сашка термосила Федота, намагалася повернути його до тями, а той хотів тільки заплющити очі й не дихати, адже дихати йому було ні до чого.

Цілу годину вони сиділи, плакали, ридали. Рвали на собі одяг і стогнали. Коли сльози висохли й зойки вщухли, троє лежало просто на сирій стежці посеред величезного болота.

Однак треба було йти. Коли Федот зібрався з силами, уже почало сутеніти. Вони пішли серед мочарів і трясовин у невідомість. Повільно просуваючись по стежці, досягли невеликого пагорба, залізли на нього й побачили тьмяно-жовті вогники далеких хат села. Коли вони наблизилися до першої будови, то глухий гавкіт собаки сповістив, що тут хтось живе. Брудні, вимучені, знедолені — ось якою була тепер сім’я Шевченків. Вони підійшли до огорожі. Собака надривався й кидався на чужинців. Тут двері відчинилися, проливаючи буро-золотисте гасове світло. На порозі з’явилася постать, що вдивлялася в темряву.

Виявилося, це був той цибатий, який зустрічав їх у селі, коли вони прибули на ЗІЛах. Голова тутешнього колгоспу. На розпитування часу не було — подорожні тремтіли, падали від утоми й голоду. Господар впустив їх до будинку, обігрів і нагодував. Сашка й Зоя заснули прямо за столом, а Федот потім обережно переніс їх на піч, де було приготоване місце. Сон швидко звалив і його з ніг; родина занурилася в безпросвітні імлисті сновидіння.

Під ранок Федот підвівся, коли довготелесий уже вештався по хаті. Вони привіталися, дружина голови збирала на стіл. Ця гостинність так вразила Шевченка, що він за чаркою доброго самогону переказав усю свою історію. І про Мачулу, про його палаючий будинок, і про Нестора, і про повстання, виселення, і про барак. Тільки ось про Петра промовчав — побоявся. Господар уважно вислухав його, хмикаючи й сопучи.

— Я тобі допоможу, — раптом сказав він.

Здивований Федот хотів навіть роззявити рота, але змовчав. Голова розповів, що він — колишній царський офіцер. Коли сталася революція, думав піти до Денікіна, але якимось невідомим відчуттям зрозумів, що війна буде програна. Тому зібрався і з усією сім’єю переїхав на Північ, до забутого Богом карельського села. Працював добре й сумлінно, тому начальство й вирішило призначити його головою колгоспу, адже інших таких кандидатів не було.

— Просто ось слухаю тебе й розумію, що ти, Федоте, схожий на мене, — говорив довготелесий.

— Я вже ні на кого не схожий, — із сумом відповів Шевченко.

— Так, так — людина така скотина, що змінюється на очах, — просто відповів той.

На це відповісти Федот нічого не міг, і господар запропонував йому такий план.

— Ось бачиш, я втік, сховався, коли був хаос і плутанина. Спробуй і ти, — запропонував він, і Федот кивнув.

Через два дні голова виписав їм паспорти, вказавши в паперах, що вони — трудовий резерв Партії і їдуть на велике будівництво. Прощання було сухим і швидким. Шевченко потиснув йому руку й думав сказати, як він вдячний цій людині, але довготелесий не чекав похвали. Напевно, у ньому таїлося ще щось із минулого — десь у радянській уже душі голови все ще жив підтягнутий і тактовний царський офіцер.

Тиждень сім’я Шевченка поневірялася в потягах і вагонах. Пересідали то в один, то в інший, поки одного разу вони не залізли в поїзд, який прямував на Донбас. У пасажирському вагоні було накурено, відчувався сильний людський душок. Кілька сімей також прямували до промислового регіону, який наразі будувався. Утікачі з легкістю загубилися серед собі подібних, вимучених дорогою чоловіків із дружинами та дітками. Рано-вранці вони нарешті прибули на невідому станцію. Коли Федот опинився на платформі, то на невеликій фанерній дощечці прочитав напис: «Місто Ровеньки». Їх зустрічали комсомольці, якісь незнайомі молоді люди. Деякі вибралися тут із поїзда, решта поїхали в бік міста Сталіно.

Зустрічальники кинулися до прибулих. Федоту довго тряс руку маленький на зріст чолов’яга з хвацьким чубом. Він шкірився й дякував, що люди приїхали в цей край. Сашка озиралася по боках і тягла Зою за руку. А чубатий повів їх за вокзал, у бік Залісся — одного з районів містечка. Цей чоловічок із якимось радісним запалом розповідав, що на шахтах уже працює багато товаришів, населення зростає, кожного тижня прибуває такий ось потяг. Федот тільки сопів і хитав головою.

Вони підійшли до перекошеного будинку на вулиці Цегельній. Це була хатка на два вікна зі старезним дахом, брудним двором, розтрощеним парканом. Хто тут жив? Уже давно невідомо.

— Це ваш будинок, — із особливою урочистістю сказав чубатий і вказав у бік убогих руїн.

Три дні по тому,