Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

малим бронзовим столиком, з обличчям, глибоко втуленим у широкі, внизані перснями долоні. Лише коли вона несміливо торкнула його пальцями, неохоче обернув похмуре, наче трохи підпухле обличчя.

Питання завмерло на вустах Пелагії. В очах Аеція помітила сльози (ніколи не бачила, щоб Боніфацій плакав!), нижня губа дуже тремтіла. Але, відчуваючи на собі її погляд, одразу ж стримався: губи зціпилися, сльози зникли з очей, наче й не були… випростався, цілком спокійним, хоч глухим голосом промовив у відповідь на її переляканий питальний погляд:

— Помер король Ругіла… мій найбільший друг… Начебто грім його вбив у Фракії… Дурень імператор Феодосій (Пелагія зблідла зі страху: таке блюзнірство…) пише, що то кара Божа… За що? Бо наїхав на цісарські провінції!.. Тим Феодосіям дійсно здається, що Бога обходять їхні провінції та маєстат! Та що про це розмовляти з жоною!.. — Неохоче махнув рукою.

Вже за мить сиділа на його колінах. Гнучкі руки повним ніжності рухом обплели товсту, наче зі спіжу шию. Вона намагалася втішити його, як уміла. Хоча сливе нічого не знала про Ругілу, розпитувала, наче помер хтось дуже їй близький. Чула колись од Боніфація, що це найдикіший і найжорстокіший з усіх варварських володарів, радше повелитель потворних демонів, ніж людей, страховисько обох імперій — але поквапом підтакувала, коли Аецій почав вихваляти мудрість та монарші й вояцькі таланти свого найбільшого — як уперто повторював — приятеля. Невтомно і ні на мить не перестаючи палати цікавістю, вислухала кількагодинну розповідь про життя і діяння Ругіли, про його братів та небожів, про численних жон і наліжниць, — а передусім про історію приязні, якою він обдаровував римського заручника, пізнішого вигнанця. Здавалося, — швидше втомиться Аецій, розповідаючи, ніж вона, слухаючи. Нарешті, коли закінчив, спільно з’їли вечерю і пішли до ложа. Новий день привітали так, як провели всю ніч: безсонно. Але коли Аецій підвівся, щоб швидко вдягтися і вибратися до Великого Цирку на змагання найкращого зеленого Риму зі знаменитим антіохійським гостем, який носив кольори блакитних, — Пелагія, дивлячись на його невисоку, зате чудово складену постать, відчула жаль, що вже ранок. Сказала це йому. Засміявся і на якусь хвильку замислився. Потім глянув на дружину зі загадковою посмішкою, що її здивувала, але зовсім не стривожила, — і сказав:

— Через тебе втрачаю найкращі перегони. Але залишусь, якщо бажаєш. З тією, однак, умовою, що й ти сьогодні не підеш до церкви Святої Агати.

То був день Божий. Але й перший день після майже тритижневої розлуки з мужем. Так, але ж уже два роки не траплялося, щоб вона першого дня тижня, в неділю не пішла до церкви! Затулила обличчя долонями і швидко викинула з себе:

— Залишусь.

Тоді нагий Аецій рушив до дверей і мовою гунів гукнув:

— Траустіло! Підеш до Касіодора і скажеш, — префект міста має оголосити в цирку, що перегони перенесені на завтра[50].

6

— Ти знову була у церкві Агати?

У Пелагії підігнулися ноги. Тремтячими руками затулила очі. Не могла дивитися на Аеція: ніколи не бачила цього любого обличчя так невпізнанно зміненим гримасою страшного гніву.

— Питаю, була?…

— Була, — прошепотіла здивовано і злякано.

Він одразу ж заспокоївся.

— Добре, що кажеш правду. Я нічого так не ненавиджу, як жіночих викрутів. Принаймні уникнеш того приниження, що за кожним твоїм кроком слідкуватимуть добре оплачені двоногі сторожові пси. Більше ти до церкви Агати не підеш.

Вона якусь мить дивилася на нього безтямнимим поглядом. Але тоді чорні африканські очі спалахнули гнівним вогнем, кулаки судомно затислися, темне чоло перетяли глибокі вертикальні зморшки, а в куточках губ заграла глузлива посмішка, та сама, яка колись здобула стільки перемог над Боніфацієм.

— Піду! — гукнула.

Знизав плечима.

— Ти не чула, що я сказав? Більше до церкви Агати не підеш.

Тупнула ногою.

— Піду!

Йому знову все обличчя збагряніло. Але Пелагія більше не боялася. Лише глузлива посмішка зникла з куточків уст, але тим лютіше блищали очі. Бачачи, що Аецій рушив з місця і йде просто на неї, високо зіп’ялася на пальці і, похиляючись усім тілом уперед, втупила викривлене гнівом і впертістю обличчя сливе в самі налиті сказом очі.

І тої ж миті впала на підлогу зі страшним криком болю й тривоги. Натомість Аецій не обмежився одним ударом тяжкою долонею в саме чоло, а, схилившись над лежачою, почав бити її по раменах… по спині… по шиї….

Б’ючи, не тупав ногами, не лаявся, не кричав… Лише вдаривши її востаннє гукнув уже майже спокійним голосом і радше глузливим, ніж гнівним, хоча все ще тяжко дихав:

— Я не Боніфацій, Пелагіє! Забудь про ці свої штучки і бабські хитрощі, які ти мала проти нього…. Якщо я сказав: ні, то вже ніколи не кажи: так, бо заболить тебе куди більше і будеш вити, не ойкати… Чи ти справді думала, що, бувши жоною патрикія імперії зможеш явно визнавати єресь і відкрито з’являтися в аріанській церкві? Досі я нічого не казав, бо вважав тебе мудрою