Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

добровільно собі горло заради улюбленого імператора. Я намовляв совєтських народних комісарів і німецьких фельдмаршалів пустити собі в скроню кулю з пістолета в ім’я відданості вождю. Я намовив свого улюбленого філософа… не пам’ятаю його прізвища… прийняти отруту. Інколи мої преторіанці самі дострілювали ворогів імператора або викидали їх із вікон багатоповерхівок. Коли мені подобалась якась жінка, я переконував її чоловіка скінчити життя самогубством… Солодкими потому були обійми таких вдів.

Але… але все закінчується.

Влада, велич, могутність, жінки, хлопчики… Тільки зрада нескінченна.

Мене зрадив Гай Антоній, префект преторіанців, хоча я регулярно платив йому, зрадив тому, що забажав сам стати імператором! Людина без освіти, без совісті, без політичних і поетичних талантів, плебей зрадницька заманив мене в якийсь тісний провулок, обіцяючи мені небесне задоволення з розпусною жінкою, яка мала троє грудей, і вдарив мене в шию мечем. Проте удар був несильний, і я вирвався і побіг у напрямку палацу, але префект наздогнав мене і…

Германік скинув пурпуровий плащ і повернувся спиною до слухачів Академії. Вони з жахом побачили, що бронежилет захищав лише груди і живіт імператора, а спина була відкрита. В ній, трохи нижче лівої лопатки, стирчав кинджал. Дивно — але крові зовсім мало вилилося з рани, можливо, тому, що рана була затампонована руків’ям кинджалу.

Спалахнула блискавка серед снігу, і по будинку Академії прокотився грім такої сили, наче космічний лайнер врізався в сусідню скелю. На мить згасло світло, а коли лампи знову спалахнули, Германік уже зник.

Учитель побажав усім доброї ночі і приємних сновидінь і попросив наступного дня підготувати твір на тему: «Влада і селекція».

Частина четверта
Сарана


60

Після епохального відкриття 2074 року Розенфельдом, Шиміцу і Копровським елементарної частки часу, яку назвали ТАЙМОНОМ, та неспростовних доказів не лінійного, а викривленого, спіралеподібного і навіть зворотного руху цих часток історична наука, що спиралася на догму так званої «стріли часу» — тобто вічного руху від минулого через сучасне до майбутнього — пережила глибоку кризу: стало зрозуміло, що, подібно до Часу, історія окремих цивілізацій, культур чи націй носить різнонапрямковий, різношвидкісний характер. Так само, як на безмежному еволюційному полі окремі особини живуть у власному часі, народжуючись, пожираючи одна одну, розмножуючись і гинучи, залишаючи світову арену чи захоплюючи нові простори — і час динозаврів відрізняється від часу метеликів, а час праведників і людинозвірів не є тотожним, так само й історія різних народів і суспільств не веде їх до світлого майбутнього, а нерідко навпаки — до здичавіння, деградації, агонії, загибелі.

Недаремно відомий мислитель XX — початку XXI століття Іммануїл Валерстайн писав: «Ми повинні тікати, як від чуми, від ідеї про те, що історія на нашому боці, що ми невблаганно прийдемо до розумного і справедливого суспільства в тій чи іншій подобизні. Історія не стає ні на чий бік. Через сто років наші нащадки можуть пожаліти про все, що ми зробили».

Завдяки нерівномірному, викривленому руху ТАЙМОНІВ час уподібнюється плину ріки зі стрімниною та з безліччю відгалужень, заток, боліт, стоячих озер і паралельних, висихаючих річищ; історія стає схожою на незрозумілого мутанта, химерну і примхливу істоту, поведінка якої не піддається розшифруванню навіть такими видатними істориками, як А. Тойнбі чи Н. Девіс. Ця істота, часом мовчазна і похмуро занурена під землю, у темні лабіринти таємного гризунства, часом іронічна і безсоромно галаслива, любить скандальні сюжети, роблячи з канібалів — імператорів, улюблених народом, з дрібних злочинців — демократично обраних президентів, з боягузів — славетних героїв, зі стукачів — взірці моральності й порядності. Та проходить час (чи він іде вперед, чи кривулясто петляє в просторі або поготів зупиняється) — і постаті тиранів падають у багно, колишні моральні авторитети виявляються ошуканцями, а забуті жертви підносяться з небуття на найвищі п’єдестали історії. В цьому полягає вища правда історії, часто неприпустимо запізнена. Всі повороти, стрибки, криваві гримаси Історії виявляються абсолютно непередбачуваними для більшості людей, за виключенням хіба що пророків.

Хіба в 1913 році хтось нормальний міг уявити, що через п’ять років загинуть цілі світи — імперії, країни, мільйони людей, що масові вбивства і тортури стануть звичайною справою? Що через двадцять років, у 1933-му, дві найбільші тиранії — червона і коричнева — здобувши абсолютну владу, готуватимуться до взаємного знищення? Що червона тиранія виморить голодом мільйони українців, а коричнева почне винищення мільйонів євреїв? Що в 1943 році на землі, в повітрі й на морях відбуватимуться грандіозні битви із застосуванням не бачених для людей 1913 року видів зброї?

Так само люди 2013 року, навіть найбільш освічені з них, що добре знали історію — але історію минулого, а не прийдешнього — не могли уявити, на що перетвориться карта світу через сімдесят років. Вони не могли уявити, що на території Європи виникне двадцять один емірат — в Іспанії, Франції, Нідерландах, Німеччині, в Скандинавії та на Балканах — як результат гнилої політкоректності, фальшивої толерантності західних лібералів, які, не враховуючи інтересів власних народів, перетворили Європу на прохідний двір, на смітник й гримучу суміш різних племен і етносів. Російська імперія впала, як стара напівзруйнована скотобійня, під вагою агресії Путіна проти України, його бундючних проектів відновлення колишньої величі, від всепоїдаючої корупції, алкоголізму, нерозв’язання національних питань і збайдужіння громадян. Сполучені Штати Америки припинили автономне існування, намагаючись відродитися у формі Конфедерації країн Північної Америки, але це не повернуло їм колишньої могутності, а падіння долара показало американцям справжні, дуже вузькі межі їхньої сили. Китай, поділений повстаннями і громадянською війною між червоною комуністичною Північчю та синім капіталістичним Півднем, залишався загадковою силою, дбаючи лише — до кращих часів — про власні внутрішні інтереси.

Шейх Омар аль-Бакр, висунувши ідею повзучої ісламської айландизації (від Island — острів) світу (тобто розповсюдження ісламських островів на