Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

– І що тоді?

– Тоді я, – відповів тихо, – зазнаю поразки.

– Ти і поразка! Чи це можливе?

– Дякую тобі, Єжи, за віру в мене, але деколи дуже важко боротися проти течії; хвиля космічної інволюції, буває, затоплює і найвищі вершини. Втім, в такій боротьбі можна отримати і піррову перемогу. Іноді виснажений боротьбою звитяжець змушений покинути поле бою на тривалий час, може, на багато століть.

– Ти говориш про такі дивні речі.

Я задумливо вдивлявся в таємничі знаки печаті.

– А що означають два вписані один в одного трикутника із знаком «Т» в центрі: один – золотий, інший – срібний? – перервав я тривале мовчання.

– Золотий, обернений вершиною догори, називається trіangulus ascendens, символізує Макропрозопа або Білого Бога, другий, срібний, вершиною вниз – його похмуре віддзеркалення: знак Чорнобородого Мікропрозопа.

– Знаменне поєднання зображень!

– Саме тут криється суть символу і одна з основних загадок буття. «Quod suрerіus, sіcut quod іnfernus», тобто «Як вгорі, так само і внизу» – свідчать таємничі письмена Гермеса Трісмеґіста на Смарагдовій Скрижалі. «Et sіcut omnes res fuerunt ab uno medіtatіone unіus, sіc omnes res natae fuerunt ab hoc una re: adaрtіone» – «І подібно до того, як усе здійснилося від одного і за помислом одного, так усе веде свій початок від однієї речі: пристосування».

– Найстрашнішою загадкою для мене завжди залишиться генеза зла у всесвіті.

– Ти торкнувся проблеми, об яку, наче об рифи, розбиваються висновки мислителів усіх часів. Мені здається, зло народилося з прагнення до самореалізації, яка одвічно властива суті буття. Предвічний Атман, Бог-Слово, забажав утілитися і створив з себе життя. Не вистачило Йому мовчазної свідомості власного існування, і він набрав форми. Бо відчував, що Він не досконалий, і необхідний Йому всесвіт, щоб розвинути таємні свої можливості. Атман витягнув з себе матерію і покрився нею, як плащем. Бо тільки через контакт з тілом можлива сублімація. Проте, виділивши зі Свого лона життя, Атман тим самим спустився у сферу зла і гріха; бо те, що має розвинутись, мусить боротися, мусить дертися вгору і знову падати.

– Отже, – перервав я Анджея, – ти не віриш в абсолютну досконалість Предвічного?

– Ні. Абсолют – це щось штучне і неприродне; одна з численних абстракцій людського мозку, застій і нерухомість. Навпаки! Все вказує на вічний рух, вічні зміни, постійну і вічну еволюцію. І він, цей Великий невідомий, теж повинен розвиватися разом з нами, і у нього є свої злети й падіння. Творець не може бути чужий творінню своєму. Дух світу – потенційний резервуар невикористаних сил, з якого постійно черпає матерія, щоб здійснити Його Предвічне прагнення до об’явлення. Постійно черпає повними жменями і платить Предвічному подякою, збагачуючи Його досвідом феноменального буття, віками вирізьблює Його ніколи не завершену статую.

– Ти говорив щось про момент регресу.

– Еволюція відбувається спіралевидно, вона нескінченно угвинчується у все вищі регіони буття. За циклічними законами періодів повернень у Всесвіті панує нескінченна черговість змін. Після періоду творчого піднесення, який рухає світ уперед, настає період стагнації і зворотніх рухів; проте завжди найвища точка в даному періоді розвитку буде вищою за найвищу точку попереднього циклу.

– Отже, ми постійно рухаємося вперед?

– Так. Велике завихрення – vіvartha – Божественної думки постійно піднімається на все вищі рівні.

– І ми разом з ним?

– Так, ми разом з Ним і в Ньому: дрібні ланки гігантської віварти.

– Таким чином, зло є так само вічним, як і добро?

– Так – на жаль. Але сума його енергії, розсіяної у Всесвіту, завжди менша, ніж напруга потенціалу сил ясних і чистих. І тому, врешті-решт, завжди перемагають останні.

– Але ж не обов’язково?

– Ні. Мабуть, гігантський турнір триватиме вічно; кінець боротьби відсовується в перспективу нескінченності. Правда, шанси зла зменшуються, але судячи з усього, ніколи не впадуть до нуля. Мабуть, нульовий варіант можливий лише в одному єдиному випадку.

– А саме?

– Якби Предвічний, втративши інтерес до боротьби, увібрав у Себе назад той світ, який він явив, і замкнувся назавжди у собі.

– Чи це можливе?

– Єжи, а ти любиш життя?

– Так, життя всупереч всім стражданням на диво прекрасне.

– Ось тобі і відповідь.

Я виглянув у вікно. Зовсім стемніло, на небі сяяли зірки. З міста долинав металевий удар дзиґаря: дев’ята вечора.

Андрій знову сховав пантакль у мішечок і заховав на грудях.

– Знак ставроса – «Т» – в центрі печаті, – продовжив він, – символізує стосунок духу до матерії; вертикальна риска – творчий Фалос, що запліднив горизонтальну Ктеіс. Життя – це жіночий первінь. Жінка вабить нас до землі і земних справ. Ти ніколи не замислювався, чому в середньовіччі чаклунок завжди було більше, ніж чаклунів?

– Справді. Мабуть, культ зла сильніший у жінки, ніж у чоловіка.

– І все зрештою зводиться до тілесного акту з Сатаною – акту, що творить життя, а разом з ним зло і злочин. Жінка – Magna Mater Тerrae – Matrіx Admіrabіlіs. Велика Мати Землі – Мати Предивна.

– А Слово стало Тілом і поселилося серед нас. Святий Дух зійшов у лоно Діви, і вона повила Божого Сина.

– Безсмертний закон протилежностей і контрастів – дві незламні сили, що вічно борикаються у гомоні сторіч.

Я піднявся:

– Мені пора.

– Бувай, Єжи! – сумно попрощався Анджей. – Бувай! Радити тобі зараз нічого не можу; все у владі твоєї власної доброї волі. Тільки Гальшку шкода. Чарівна чиста дівчина.

Схвильований, опустивши голову, я вийшов.

Сабаш

Ось уже кілька місяців я живу мов уві сні. Начеб і виконую свої фахові обов’язки, займаюся повсякденними справами, але витаю в іншому світі. Цей інший світ – такий прекрасний, деколи загрозливо прекрасний, більше не дивує мене; дуже міцно зжився я з ним, можливо, так і треба, інакше й бути не може.

Гродзенських відвідую, як і раніше. Люблю Гальшку і не в силах відмовитися від насолоди, яку дарує Кама. Часто в любовному екстазі у мене народжується бажання убити її і назавжди прибрати з мого шляху. Вона, здається, розуміє мої думи і погляд її в такі миті подібний до погляду беззахисної голубки.

– Ну, удар, удар, якщо можеш!

І я негайно здаюся.

Дивовижна справа! Деколи в її очах мигоче щось від Гальшки, і мені раптом здається – в ній я люблю іншу. Гальшка для мене – святиня, я не смію і уявити фізичної близькості з нею. Чи не тому Кама зробилася її доповненням? Чи не тому шукаю в ній сексуальну антитезу, якої в Гальшці шукати не насмілююся?

Кама постійно мінлива; начеб і та ж, і все-таки інша. Звідси розкішна ілюзія новизни, ілюзія непізнаного. І що за артистична тактика! Її еротичну вишуканість і розбещеність перевищують найсміливіші фантазії. Адже вона така молода!