Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

Видно, цьому не можна навчитися – з цим народжуєшся. Я йду за нею без опору: її демонізм вабить мене. Життя таке убоге і позбавлене яскравого, незвичайного, так скупо дозує воно небачені переживання.

З нетерпінням чекаю майбутнього понеділка. Кама приготувала нову несподіванку. Я повинен чекати її вранці на розі Святоянської, там, де кінчається низка останніх будинків.

О дев’ятій я був на місці. Сірий холодний ранок ще закутував землю туманом, що ліниво розповзався по западинах, а молочнобілі клапті чіплялися за кущі придорожньої тернини. Там і тут в мареві випарів то вимальовувався силует старої груші, то нерухомими крилами лякав вітряний млин. Десь далеко на болотах клекотів бузьок.

Хтось легенько торкнувся мого плеча.

– Ну що, йдемо?

З-під бобрового хутра на мене глянули прекрасні очі.

– Веди, Камо!

І ми попростували польовою стежкою в туман. Намокла земля налипала на черевики, ноги ковзали. Раз у раз хлюпали провесняні калюжі, затягнуті тонкою, немов павутина, кригою. На межах задумалися скелети торішніх бур’янів – убогі рештки осені. Десь на пагорбі проплив побільшений туманом контур коня, запряженого в плуг, і розтанув у млі.

Зліва, на самому краю яру, замаячила хата.

– Ось ми й на місці.

Стежина пропала, глинистим бездоріжжям ми дісталися до порогу. Було тихо і самотньо. З трухлявого даху сльозився іній, у шиби билися гілки ліщини.

Кама штовхнула двері. Через сіни ми увійшли до кімнати направо: невелика, квадратова, чисто побілена. Стіл, лава, два ослінчики і ліжко. У ніші біля дверей – атанор – дивовижна мініатюра того, що я бачив у Вєруша.

У розставлених на плиті тиглях і ретортах вирувало, булькало вариво, пінилися зеленою піною декокти, переливаючись через краї судин; всередині плити, на ґратах, просто над вогнем піднімалася пара від пузатого сагана.

Кама, скинувши хутерко, вбрала широкий білий фартух.

– Допоможи мені, Юр, – адже ти обіцяв.

– Як тобі йде фартушок, – відповів я, проводжаючи її захопленим поглядом. – Виглядаєш на тлі алхімічного вогнища, як сучасна Канідія – римська чаклунка.

– Та, що труїла маленьких дітей і яку згадав Горацій? Невдале порівняння. Краще прочитай рецепт мазі Джамбатісти Порту.

І показала на товсту, в сап’яновій палітурці книгу, що лежала на столі.

– Це ж раритет! – зауважив я, з цікавістю розглядаючи книгу. – Нічого собі – обіцяюча назва: «Magіae naturalіs lіbrі XX» – «Магії природничої двадцять книг». Автор – Джамбатіста Порту. Відомий демонолог XVІ сторіччя!

– Шукай чаклунський рецепт мазі!

Я уважно проглянув декілька сторінок.

– Знайшов. Є два рецепти.

– Прочитай перший!

– Візьми: смалець, аконіт, молоді галузки тополі, коріння мандрагори, листя блекоти чорної і вовчої ягоди – все це змішай із сажею і звари!

– Ясно. А другий?

– Рецепт другий: візьми смалець, листочок п’ятерника, шавлію, тобто тінь ночі, корінь дурману, додай відвару з персикових кісточок і кілька крапель лаврового соку, цієї чудової отрути, крапля якої, потрапивши у вухо або на язик, вбиває блискавично; звари все це з отрутою змії, соком маніокового куща і спермою кобили, що розігрілася в тічці; потім проціди і, не даючи остигнути, додай оливкової олії і трохи крові кажана.

– Вибираємо другий рецепт – він детальніший і викликає довіру.

– Найжахливіші субстанції, які породила земля, – відповів я, проглядаючи пожовклі сторінки сатанинської книги, – самі отрути і наркотики.

– Є на світі й куди цікавіші книги, що ретельно зберігаються у родинних бібліотеках, переходячи у таємниці від батька до сина – ось де справді ключі до брам пекла.

– Камо, адже за те, що ми збираємося з тобою зробити, кілька сторіч тому спалювали на вогнищі? Навіть у нас, у толерантній Речі Посполитій, живцем спалили під шибеницею в Познані у 1645 році Реґіну Ворожку, яка призналася перед судом у співжитті з чотирма дияволами – Тужим, Рокитою, Тростинкою та Роґальою: «жінка ця, від Бога Єдиного відрікшися, час від часу з оними чотирма розпусті нечестивій віддавалася», на що, втім, справедливо обурюється невідомий автор книги XVІ сторіччя «Чин сатанинського права».

– У мене в Польщі значно більше попередниць, ніж ти вважаєш, – відповіла Кама, розтираючи скляним товкачем трави у ступці. – «Випробуванню водою і вогнем» піддавали Ганну Одиначку, звинувачену в чаклунстві і «сатанинських з дияволами на Лисій Горі контактах», водою випробовували Ганну Богдайку за відьомство… Сатана прекрасний, і ніколи не переведуться ті, хто піде за його колісницею. Кинь це в тигель!

І Кама передала мені шкіряний мішечок з червоним порошком. Я висипав його в тигель і гарненько перемішав ложкою. На дні щось зашкварчало, запінилося іржавою піною і вляглося.

Кама витягнула з тайника у комині над піччю невелику шкатулку горіхового дерева.

– Подивися на цей корінець! – вона вийняла зі скриньки дивний покруч, що скидався на маленького чоловічка. – Цікавий, чи не так?

– А що це таке?

– Мандрагора. Корінь – homunculus. Кажуть, коли його виривають із землі, він кричить, як людина. У нас його називають ще покриком або гнівичем, бо він немов кричить і гнівається на тих, хто насмілюється до нього торкнутися.

– Невже природа зберегла в нім одну зі стадій еволюційного розвитку? Можливо, корінь-карлик зародився, як передчуття людини в рослині?

– Цілком можливо. Принаймні корінь виглядає, як зародок людини.

Кама вовтузилася з тиглями – процідила окремі інгредієнти в одну реторту; густа темно-зелена рідина на наших очах почала остигати, осідати і згущуватися грудками. Кама нетерпляче спостерігала хімічний процес.

– Готово! – вона ложкою дістала з посудини темну, клейку, як смола, мазь.

– Ти виконав всі мої вказівки? – запитала, стелячи на підлозі великі, пухнасті, сніжно-білі ведмедячі шкури. – Нічого не їв відучора?

– Все виконав.

– Тоді почнемо.

Швидким, гнучким, тільки їй властивим рухом скинула сукню і в сліпучій наготі опустилася на ведмежу шкуру. Я взяв з неї приклад. Хвильку ми дивилися одне одному у вічі.

– Чудова моя чарівнице! – вигукнув я, з тремтінням обіймаючи її.

Вона викрутилася від обіймів.

– Сьогодні не можна.

– Чому?

– Сьогодні ми повинні бути там.

І набравши в долоню ще теплої мазі, почала втирати її під пахви.

– Якщо бажаєш вирушити зі мною туди, роби те ж, що і я.

Дивлячись мені в очі, вона подала реторту з сатанинською субстанцією. Мить повагавшись, я погодився. Незабаром ми відчули, що у головах закрутилося й охопила нас сонливість. Кама, теж сонна, простяглася на шкурі.

– Якщо повернешся раніше за мене, негайно вийди з хати, – пробурмотіла вона напівпритомно.

– А якщо ти мене випередиш?

Не відповіла. Її тілом пробігали судоми, на щоках розгорівся хворобливий рум’янець, сухі гарячкові вуста щось шептали. Я схилився до неї і встиг уловити останні слова:

Понад плотом,

Понад лісом

Понеси-неси нас, бісе…

Голова її поникла, буйна мідь волосся змішалася з білою хвилею хутра і, безсило розкинувшись упоперек шкури, вона заснула.

Майже водномить і я втратив свідомість. Світ закрутився в божевільній сарабанді, і я, мов мертвий,