Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

— Якщо жінка не справляється із своїми обов’язками, — вів далі Галіза, — роботодавець повинен мати право її звільнити. І наше міністерство наполягає, щоб така позиція була відображена в новій редакції Трудового кодексу. Це відповідає європейським нормам.

У конференц-залі, якщо не рахувати телеоператорів, сиділи здебільшого жінки, виняток становили тільки телеоператори. Але заступник міністра не збирався пом’якшувати сказане. Сливка зблідла в передчутті катастрофи. Та Михайло Данилович закусив вудила. Тепер уже не тільки слова, а й жести його свідчили про нетерпиме ставлення до порушниць трудової дисципліни, хоч ким би вони були.

— Так, я не обмовився. Незалежно від свого фізичного стану, кожен працівник, в тому числі й жінка, повинен виконувати виробниче завдання. Будь-яке послаблення дисципліни завдає збитків підприємству. Тому ми будемо вимагати, щоб ця норма була закріплена в законі.

Галіза обвів залу поглядом.

— Поки що ж діє інша норма закону, відповідно до якої роботодавець не має права звільняти вагітну жінку. Багато власників підприємств цим не задоволені, але вимушені виконувати приписи. Прийняття нової редакції Трудового кодексу нарешті покладе цьому край.

Дана не розуміла, навіщо заступник міністра дратує аудиторію. «Це початок кінця, — думала вона. — Журналісти знищать і Галізу, і Марієва».

Уже зранку наступного дня стрімко збільшилася кількість телевізійних сюжетів і публікацій з приводу гучних заяв Галізи. «Міністерство виступає на користь роботодавців. Марієв наполягає, щоби в керівника підприємства було право звільняти вагітних жінок за статтею «Порушення трудового режиму». У будь-якій країні для міністра соціальної політики, який зайняв би таку позицію, це означало б кінець кар’єри», — трубили засоби масової інформації.

У прес-службі теж по-своєму обговорювали цю подію.

— От тобі і маєш! — хихотіли дівчата. — Хрумов заявив журналістам, що програму з виплат декретницям Президент запровадив на догоду іноземним компаніям, які виготовляють памперси. А що ж робити — не купувати памперсів?

Леся ще сподівалася скористатися цією програмою.

— А як тобі ці зміни до Трудового кодексу про декретниць? Жах!

— Та що тут казати. Раніше хоч можна було спокійно піти в декретну відпустку, а тепер тричі подумаєш, перш ніж таке собі дозволити, — похитала головою Катерина, останнім часом якась сумна.

Євген не хотів втрачати зв’язки з журналістською братією. Їхнє бодай зовнішнє волелюбство гріло душу. Було бажання самому написати якусь цікаву статтю для газети. Сидіти на такому мурашнику, бути співучасником людських драм, мати доступ до інформації, якою володіли лічені службовці, й не бути спроможним усе це перетворити на журналістське розслідування — це ж професійна загибель! Але апарат не поспішав ділитися своїми секретами ні з ким. Міністерство закидало найменш соціально захищених цифрами, які їм нічого не говорили остаточно збиваючи з пантелику. Ішлося про мільйони гривень, і це ніби справляло враження, але то були крихти бюджетного пирога. Ніби держава нічого більшого й не дає громадянам крім копійчаних пенсій і мізерної допомоги. І до сфери праці така держава не мала жодного стосунку. Сферу цю творили ті, перед ким запобігали прем’єр і Президент, ті, хто міг би, якби хотів, засипати злиденних своїми мільярдами. Щоправда, міністр казав, буцімто вважає потрібним змінити систему оплати праці. Але ключ до вирішення цих проблем був не в його руках.

Трудовий кодекс із запропонованими змінами до різних статей існував у вигляді проекту. Документ ховали за сімома печатками, його можна було прочитати лише в окремих високих кабінетах. Така форма роботи з ключовими законами вочевидь задовольняла багатьох. Позицію міністерства стосовно проекту нового кодексу не оприлюднювали, зберігаючи інтригу. Навіть Євген ніяк не міг з’ясувати, що ж стало підсумком закритих апаратних зустрічей, які скликалися розробниками документа. Але після скандальної зустрічі Галізи з журналістами прес-службу все-таки допустили до святині. Перед Чубенком відчинилися двері юридичної служби. Саме сюди вели сліди проколів і поразок на «трудовому» фронті міністерства.

За вихідну точку юристи брали свою відомчу правоту. Доводилося, певна річ, штучно, коригувати «неточності» в журналістських коментарях. Для цього знадобилися майстри пера. Таку делікатну роботу й доручили Євгену, але не самому а під наглядом провідного юриста міністерства.

— Заходьте, будь ласка, — на подив привітно зустріла Чубенка зазвичай негостинна начальниця управління Світлана Бужак. — Ми з вами підготуємо заяву прес-служби з роз’ясненням позиції міністра. Отже, зміни у Трудовому кодексі стосовно вагітних жінок… А ви знаєте, ця історія тягнеться вже давно.

Світлана повідомила, що зацікавлені сторони обговорюють це положення в кодексі впродовж трьох років. Євген не мав підстав не довіряти її словам. Йому подобалася ця дотепна й розумна жінка, старша за нього років на десять. Між ними склалися приязні стосунки після того, як на його прохання юристка власноруч доступною мовою написала розумний коментар для міністерського сайту. Після того кілька телеканалів звернутися до Бужак із додатковими запитаннями. Але тепер її слова розчарували журналіста.

— Я сама прихильниця найсуворішого ставлення до вагітних працівниць, — криво усміхнулася юристка, струшуючи попіл із сигарети. — А то командують, що їм можна, чого не можна, істерики влаштовують. Бачили ми таких — вагітні півгодини! Зайвий тягар для роботодавця. Досить і того, що законодавство надає можливість періодично проходити медогляд у робочий час.

Звичайно, Світлана помітила Євгенову реакцію, тому вирішила розкрити йому деякі потаємні сторони справи. Роботодавці й далі видавали зарплату в конвертах, явище набуло загрозливих масштабів, тіньова економіка сягнула половини внутрішнього валового продукту. Внаслідок такої диспропорції відрахування до пенсійного фонду набагато менші, ніж належить. Люди звикли жити в достатку, який давала багаторічна робота на підприємстві, а коли довелося обходитися самою пенсією, опинилися за межею бідності. Така ситуація обурювала профспілки. Марієв як представник Кабінету Міністрів щосили намагався стримувати їхній тиск. Але далі гратися в переговори було просто неможливо. Профспілки вимагали запровадження тарифної сітки. Це дозволило б ввести розмір мінімальної заробітної плати на рівні найнижчого розряду і таким чином здійснити революцію в системі оплати праці. Без цього величезна кількість людей, народжених під час бебі-буму повоєнних років, і надалі йшла б на пенсію, як у безвість.

В уряді усвідомлювали, що час для реформи оплати праці