Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

ви хоч почасти відшкодуєте прикрі наслідки свого вчинку, яким звели нанівець мої миротворчі плани. Чи не хочете… але стривайте, гляньте спершу, чи ніхто не стоїть за дверима.

Коли Петр пересвідчився, що їх ніхто не підслухує, герцог докінчив:

— Ну як, не хочете передати цей рапорт шведському королю з моїми братніми привітами й побажанням успіху?

Петр держав Маррадасів рапорт у руці й мовчав.

— Отже, не хочете, — сказав герцог. — Ну, то поверніть його мені. І біжіть до свого покровителя, святого отця. Той, напевне, має для вас щось цікавіше й корисніше. Я чув, у його превелебності кардинала Рішельє геморой. Може, папа пошле вас до Парижа, щоб ви відвезли кардиналові надруковані молитви святій Катерині, які, прикладені до хворого місця, чудесно зцілюють недугу. Це завдання, гідне Петра Куканя з Куканя, який щойно заліз ведмежою лапою в історію Європи. Але не сподівайтеся, папа не похвалить вас за те. Бо вся комедія в тому, що про це ніколи не довідаються, а в історію буде раз назавжди записано, ніби герцог Альбрехт із Вальдштейна всі дні регенсбурзького з’їзду спокійно просидів у Меммінгені, а коли послані до нього урядовці офіційно оголосили йому цісареву постанову про його усунення, він радісно сказав їм: «Приємнішої звістки ви, панове, не могли б мені принести. Я сам, якби був у Регенсбурзі, не порадив би цісареві нічого кращого…» Щось таке я й скажу послам, коли прийматиму їх у Меммінгені. Цікаво, хто це буде? Може, Пікколоміні? Та ні, цей занадто пихатий, такого доручення він не прийме. Чи Маррадас? Цей занадто хитрий і боягузливий. Або Тіллі? Про цього не варт і говорити. Може, татусь Квестенберг, двірський радник, що називав мене королем Фрідландським? Оцей годиться. Хай уже дістане нагороду за своє підлабузництво. Та хоч би хто приїхав, я буду там раніше, ніж вони, бо з повними штаньми швидко не поїдеш, а посли напевне матимуть повні штани. Адже я міг би й сказитися, забути про своє добре виховання і звеліти їх повісити, як зробив мій чудовий двійник з отим Маррадасовим гінцем, коли я переказав йому, щоб він час від часу скидав із себе оту вальдштейнівську меланхолію та по-вальдштейнівському навіснів. Але хай там як, а про Петра Куканя з Куканя в тій розмові не буде й слівця. Петр Кукань із Куканя зостанеться невідомий, як і був, а його роль в усій справі не вийде на яв. Він не шанолюбний? І не марнославний? Хай радіє, що ні, а то б від цієї думки почорнів з люті.

— Я чорнію не з люті, а від бруду, в який заліз і не бачу з нього виходу, — відказав Петр. — Ох, якби я був марнославний, то тільки радів би з того, що моє ім’я не фігуруватиме в цій справі. Я мав прості і ясні критерії правильності чи неправильності всього, що мусив чи не мусив робити, завжди знав напевне, що порядне й що непорядне, правдиве й неправдиве, розумне й нерозумне. А тепер не знаю. Про що йдеться? Відставлений генералісимус має на думці зрадити свого володаря, якому присягав на вірність, і збирається запропонувати свої послуги ворогові. А я маю допомагати в цьому. Така ситуація без будь-яких прикрас.

— Мене вкидає в подив ваше вміння різонути зразу по живому, — сказав герцог.

— Це мені вже казав кілька років тому мій приятель Гамбаріні, який мене зрадив і якому я за те скрутив в’язи, — відказав Петр. — Він твердив, ніби я успадкував цю здатність від свого діда, коновала з фаху.

— Чудового ж ви мали предка, поздоровляю, — сказав Вальдштейн. — Але вашим реалістичним поглядам дечого бракує. Ви забули згадати, хто той володар, якому я хочу відплатити за невдячність, і хто той ворог, якому пропоную послугу.

— Я цього не забув, — заперечив Петр. — Якби не це, я б і говорити не схотів, не те що стати на службу до зрадника.

Вальдштейн почервонів:

— Під тим зрадником ви розумієте мене?

— Саме так, пане герцогу.

Вальдштейн хвильку мовчав, тільки зціплював і розціплював кулаки, тоді опанував себе і сказав:

— Ваш дід-коновал промовляє вашими устами. Я приймаю на службу чоловіка, який підбив мені ноги, а ви, фанатик честі, йдете на службу до зрадника. І все це при розміщенні зірок, сприятливому як для мене, так і для вас, бо ж ви на службі в мене. Той, хто спрямовує рухи зірок, опріч усього, дуже дотепний жартун. Та дарма. Хто зумів перекреслити плани Альбрехта з Вальдштейна, той дасть раду й дорученню, яке дав йому той-таки Альбрехт із Вальдштейна. Сподіваюся, не треба інструктувати вас, як поводитися й говорити перед королем.

— Справді, не треба, — погодився Петр. — Прощавайте, пане герцогу.

— Стривайте, я дам вам грошей на дорогу.

— Дякую, мені вистачить своїх, — сказав Петр і пішов.

— Повісити, повісити бестію, — зашепотів Вальдштейн і тихо заплакав від кволості, безсилої люті й приниження.

Через три години, чудово відсвіжений гарячою ванною і масажем, герцог увійшов до кімнати доктора Кеплера, щоб попрощатися з ним і подякувати за гостинність, перше ніж сісти в карету, що вже стояла напоготові перед будинком. Учений був у ліжку. Події останніх днів так розхитали його слабеньке здоров’я, що він мусив лягти.

— Отже, кінець, усьому кінець? — промовив він, не підводячи голови й ледве ворушачи синіми губами.

— Коли ви маєте на увазі регенсбурзький з’їзд, то справді кінець, — сказав Вальдштейн. — Я кваплюся до Меммінгена, щоб бути там раніше, ніж туди привезуть повідомлення про мою відставку.

— І ви, ваша високосте, вже нічого, нічого на свій захист не зробите?

Вальдштейн тільки знизав плечима.

— І справа з моєю затриманою платнею буде остаточно здана в архів? — спитав учений кволим голосом.

— Доведеться вам змиритися з цим, маестро, — сказав Вальдштейн. — Я змирився з чимось куди гіршим, ніж ваша мізерна платня. Мене самого дуже дивує, що все скінчилося так сумно, хоча