Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

але не в тому, що я маю голову на в’язах. Коли через вас Альбрехт із Вальдштейна покине воєнну арену, ця війна стане ще більш тюхтійська й гендлярська, а отже й кривавіша. Зважте лишень, що тоді станеться з моїм військом. Кажете, воно зіллється з армією Тіллі? Тільки я один із великих сучасних воєначальників зрозумів, що війна — це на три чверті організація й лише на чверть — стратегія. Велика Римська імперія розпалась через погану організацію. Завдяки моїм організаторським здібностям мої солдати добре взуті й одягнені, дістають добрий харч і платню. Я їх знаю, як свої п’ять пальців, і наважуся запевнити: добра половина їх радше розбіжиться, ніж перейде до обшарпаних, погано організованих полків, де в похід ідуть босі, а платню видають дубцем. Це військо стане справжньою чумою і для Німеччини, і для вашої коханої батьківщини, для всіх, хто працює, виробляє, будує, вирощує, збирає. І тоді пан Петр Кукань, побачивши наслідки свого злочину, якщо він ще має трохи сумління, повіситься на власному ремені. Такої величезної і складної людської маси, як армія генералісимуса Вальдштейна, не можна розпустити безкарно. На жаль, кара впаде не на голови тих, хто вчинив цю катастрофу, а спостигне мільйони безневинних людей.

Петр відказав, з прикрістю відчуваючи марноту своїх слів, що все так барвисто змальоване паном герцогом діється вже й тепер, до відходу Вальдштейна з воєнної арени. І розповів про мародерів, про тих зарізяк, які, завдяки досконалій організації Вальдштейнової армії якнайкраще взуті та одягнені у фрідланські чоботи та мундири, вбили й пограбували мельника, зґвалтували й замордували молоду пастушку, а потім повбивали один одного. Але на Вальдштейна ця розповідь не справила ніякісінького враження. Ще Петр не договорив, а герцог уже заснув, хоча боявся, що цілу ніч не змружить очей.

Другого дня перед полуднем, коли в’язні вже страждали від голоду й спраги, почувся брязкіт замків на дверях цюпи і ввійшов низенький, огрядний, рухливий, чисто вдягнений пан. Його старанно поголене обличчя сяяло здоров’ям та веселістю, а вуста, оздоблені малесенькими вусиками, усміхались. Відрекомендувавшись як староста міста Регенсбурга, він додав, що не знає обох панів, але не сумнівається, що вони високого роду, а тому не вчинили нічого страшного. З боку купця Ціммермана було недоречним зухвальством жадати відшкодування за згорілий склад ганчір’я, бо магістрат давно наказав йому прибрати геть той смердючий склад, джерело зарази. Через це, а головним чином тому, що в них сьогодні велике свято, він, староста міста Регенсбурга, не тягтиме винуватців до суду, а потихеньку відпустить їх на волю. Вартові виявили надмірну ревність, кинувши панів до тюрми через таку дрібницю, і він, староста, добре їх за це провчив. Але такі вони вже є: що на п’ятій башті вбито й кинуто в Дунай мушкетера, який там вартував, то пусте, а що двоє веселих панів бавились, пускаючи з вікна ракети, о, тут вони раптом стали такі пильні, аж нікуди.

— Про яке свято ви згадали? — спитав герцог.

Староста засміявся.

— А ви не знаєте? Правда, звідки б ви могли знати, коли з учорашнього вечора сидите за ґратами! Таж ми позбулись отієї воші, отієї п’явки, отого негідника, отого паскуди, отого собаки Вальдштейна! Цісар якраз підписав указ про його усунення, і місто тепер радіє, всі наче п’яні, бо кінець Вальдштейна — це кінець війни, панове, я за це ручуся. Перепрошую, що ми були не дуже гостинні, й бажаю щастя та здоров’я.

Місто загриміло святковим салютом із пістолів, мушкетів та гармат, хто мав ноги, той вибіг із дому, щоб пристати до радісних юрб, які забили вулички, а хто мав горлянку — кричав «ура» цісареві за його великий, мудрий державний акт, який свідчив про його могутність, силу волі та палку любов до народу. Вальдштейн, невпізнаний і непомічений, важко ступав хворими ногами, яких учора не встиг полікувати, але його обличчя, хворобливо лиснюче й утомлене, мало звичний погордливо-байдужий вираз.

— Ну, розпрощаємося? — спитав він у Петра.

— Ще ні, я забув у вас капелюха, — відповів Петр.

І вони разом пішли до Кеплерового дому. Сені, який відчинив їм, дуже злякався, побачивши, що його пан вертається в товаристві того страшного вчорашнього гостя, але герцог кивнув йому мовчати.

— Їсти й пити, — звелів він. — І гарячу ванну. І лікаря. І масажиста. І негайно пошліть гінця до Меммінгена, щоб відома вам особа виїхала зустріти мене в умовленому місці. А для мене приготувати карету, я їду.

Сені, який у Регенсбурзі справляв і службу секретаря та камердинера, схилив голову на знак того, що взяв до відома накази, і квапливо вийшов.

— Як маєте ще хвилинку, зайдіть до мене, — сказав герцог, коли Петр розшукав свій капелюх, покладений на поличку каміна.

Вони піднялись у мансарду, і там Вальдштейн дав Петрові прочитати Маррадасів рапорт про стан німецьких фортець.

— Що ви на це скажете? — спитав він, коли Петр дочитав.

Петр відповів, що важливість цього різкого документа залежить від того, в чиїх він руках.

— Сказано точно, — сказав герцог, розсівшись у кріслі й важко дихаючи, видимо знесилений. — У руках відставного генералісимуса він не вартий нічого, правда?

— Гадаю, що так, — відповів Петр.

— Але ворогові, наприклад шведському королю, він би міг бути дуже корисним, так?

Петр погодився і з цим припущенням.

— Дуже корисним, — повторив герцог, — зате завдав би чимало прикрих несподіванок одному дегенератові з одутлими губами. Він підібгав під себе вашу кохану вітчизну, і ви, Кукань, вважаєте його Вельзевулом, а я з погляду своїх широких і ясних політичних перспектив маю його за опудало, хоч це й не означає, що я ненавиджу його менше, ніж ви, бо це опудало плюнуло на мою руку, простягнену, щоб урятувати його імперію і всю Європу.

— Все це правда, — погодився Петр. — Але я не розумію, нащо ви це мені кажете.

— Розумієте добре, — заперечив герцог, — бо кмітливому досить натякнути. Чи не хочете здобути вигоду зі сприятливого для мене розміщення зірок? Так