Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— Мені, власне, байдужісінько, — відказав Петр, — але якщо вже бути точними, треба зазначити, що спроби вбити мене ви розпочали раніше, ніж довідалися, хто я такий.

— Слушно кажете: тепер це не має ваги, — погодився герцог. — Ви розгадали мою гру, і для мене то була достатня причина спекатися вас. Що ж, я не зумів, а ви всупереч зіркам завели мене в нинішнє безглузде становище. Нагадую не без зловтіхи — ваше становище не менш безглузде і виплутатися з нього вам буде куди важче, ніж мені. Але тепер я розумію, чому сталося так і чому зірки попустили, щоб ви зруйнували мої плани. Зірки хочуть, щоб я зійшовся з вами й перетяг вас на свій бік.

— Моя відповідь до того очевидна, — відказав Петр, — що нема потреби висловлювати її: зірки, може, й хочуть, але це не означає, що хочу я. Ви твердите, ніби Рішельє руками отця Жозефа підбив вам ноги, бо вбачає в вас великого миротворця. Коли справді так, тоді моє втручання справді було злочином.

— Так, це був злочин, — підтвердив герцог.

— Але я не вірю вашому тлумаченню політики Рішельє, — провадив Петр. — Я не вірю, буцім він хоче прибрати вас тому, що бачить у вас миротворця, а не опору габсбургівського трону.

Тоді Вальдштейн розгнівався:

— Ви плещете язиком, як баба з базару, що бачить у Габсбургові чорта з цапиними рогами та хвостом. Якби цісар був чорт, було б іще добре, бо чорт — принаймні істота з розумом та волею, не позбавлена сили. Але цісар — дурний баран, цісар — билина, що хилитається на всіх вітрах, він — коли вже порівнювати — Марія Медічі в штанях, яка підставляла вухо кожному базікалові і яку ви цілком до речі скинули з трону. Ви, напевне, скажете, що й син її, Людовік Тринадцятий, — теж йолоп і билина на вітрі. Але умови у Франції діаметрально різняться від німецьких. Людовік Тринадцятий — ніхто, але уряд у Франції сильний, а Рішельє, як перший міністр, має необмежену владу. Король досхочу полює собі на оленів, або лазить панночкам під спідниці, або як там іще він розважається, а на державні справи чхає. Тягар турбот лежить на спині кардинала Рішельє, і його превелебність, будьте певні, залюбки й уміло несе той тягар. У Німеччині зовсім не те. Цісар — лялька. По-перше, в руках курфюрстів, по-друге, в руках розбещених, продажних, пересварених між собою міністрів. Мені, наймогутнішій людині в імперії, ніколи не давали змоги висловитися про громадські справи, я, генералісимус і герцог Фрідландський, міг тільки мовчати, коли при дворі завариться щось підле й небезпечне. Найгіршою й найнебезпечнішою з тих підлот був так званий реституційний едикт, що наказував протестантським вельможам повернути католицькій церкві всі захоплені маєтки. Цей злочинний захід знову пересварив між собою всіх німецьких князів, та ще й дав шведському королеві привід заступитись за своїх німецьких одновірців. А я, шановний пане Кукань, не мав нагоди вимовити хоч би однісіньке слово проти, бо мене й не питали. Мовчки було постановлено, що я зі своїми солдатами вирушу запроваджувати едикт у життя, тобто виганятиму з колишніх церковних маєтків їхніх нинішніх світських власників. Я цього не зробив. Тому мене обвинуватили в саботажі цісарського едикту й навіть не запросили на тутешній з’їзд. Я ще з зими передбачав, що лаштують проти мене, і старанно підготувався. Маю докази — до едикту доклав руку сам Рішельє. Не тільки отець Жозеф, а й Ламормаїні, цісарів сповідник, агент кардинала. Єзуїт, якому цісар сліпо довіряє, сам уклав йому перо в руки підписати той едикт. Своєю несподіваною появою я так налякав би все оте курфюрстівське, міністерське та чернецьке кодло, що мені легко було б надавати їм копняків та вигнати їх геть, як Христос вигнав із храму гендлярів. Базарні баби, до чийого рівня й ви скотилися, плещуть, ніби не Фердинанд Другий, а я, герцог Фрідландський, — справжній цісар Німеччини. Декотрі, дотепніші, називають мене «цісаревим цісарем». Я не був ним, але з завтрашнього дня мав ним стати. І став би, якби не пан Петр Кукань з Куканя, колишній перший міністр турецького султана. Зробившись першою військовою, але й першою політичною особою в імперії, я міг би скасувати реституційний едикт, міг умиротворити шведського короля, а врешті подбати про вашу над усе вам любу вітчизну, ліквідувати наслідки Білої гори[14]. Так, усе це я не тільки міг зробити, а, бог мені свідок, і справді зробив би.

Трохи помовчавши, він ще двічі повторив:

— Бог мені свідок. Бог мені свідок.

Петр почував себе недобре під тим вогнем Вальдштейнових аргументів, і його ще настирливіше мучило питання, яке вперше зринуло в нього, коли він дивився на процесію вельмож, що простувала до церкви: чи Вальдштейн, цей хижак і відважний грач, з морального й суто людського погляду стоїть вище за всіх отих самозакоханих, обкурюваних ладаном ідолів юрби? Але Петр іще спромігся на таку відповідь:

— Того, що хтось би зробив, якби йому було дано це зробити, не засвідчить і сам бог. Ваші наміри, висловлені щойно, такі прекрасні, що якби я вірив у їхню реальність, то мусив би запасти в розпач, бо звів їх нанівець своїм злочинним утручанням. Та я, на щастя, не вірю в їхню реальність, бо для цього мусив би повірити, ніби Альбрехт із Вальдштейна, якому війна дала стільки зиску, як нікому в Європі, раптом вирішив її скінчити. Я, як ви не без досади були зауважили, маю здоровий шлунок, але цієї страви й він не перетравить.

— Переконання не можна накинути наказом, та й про смаки не варто сперечатися, — сказав герцог. — Ви лишаєтесь на своїй позиції — гаразд; це важить дуже мало чи й зовсім нічого, бо ви на ній лишатиметесь недовго. Ви самі дуже скоро пересвідчитеся, що я мав рацію, назвавши ваш учинок злочином. Ця війна — війна тюхтійства, що уклало спілку з гендлярством та зажерливістю. Ви можете сумніватись у моєму гуманізмі,