Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Здолбунів! — оголосила провідниця.

Василько й собі підхопився був, але Йван смикнув його за полу:

—Сядь…

У вагоні попросторішало. Хлопці підсунулися до вікна, дивились, як за станційними будівлями сідає малинове сонце. Незабаром поїзд рушив.

—Їхатимемо, поки не виженуть, — сказав Іван. — Таки ж ближче буде до дому та й у теплі. А там уже пересядемо на товарняки. Пальта надінемо. Продержимось.

Василько задоволено посміхнувся. Сам би він нізащо не додумався до такого. Як добре, що в нього є дорослий уже брат. За вікном швидко смеркало, незабаром зробилося зовсім темно, і вже тільки по сузір’ях вогнів хлопці визначали, що проїздять мимо якогось села. Багато вогників — велике село, два-три — хутірець.

—Нам би продержатися до Шепетівки, — сказав Іван.

—А він що, до самої Шепетівки йде?

—А то куди ж? Ти ж чув, ґазда твій згадував Шепетівку. От би й узяв квитки хоча б до неї. Не розсипався б.

У вагоні стояла напівтемрява, і це хлопцям на руку: не так їх помітно для провідниці.

—От мати зрадіє, як нагрянемо, — сказав Василько.

—Ага, дуже зрадіє, коли дома нічого їсти, — одмовив старший брат.

І зробилося гірко від його слів. «Та коли ж можна жити вже дома буде, як люди? Скільки ж нам капіти по чужих краях?..» — думав Василько.

Вони задрімували й кидалися, коли провідниця, пробігаючи по спорожнілому вже проході, викрикувала станції. Поїзд зупинявся на хвилину й з гуркотом рушав далі. Сколошкані хлопці знову засинали.

Серед ночі раптом яскраво засвітилось у вагоні. Пасажири заворушилися кругом, загомоніли, почали спускатися з верхніх полиць.

—Кінцева зупинка! — оголошувала десь у тім краю вагона провідниця. — Вставайте, громадяни пасажири! Рівне! Вставайте, кінцева зупинка!

Хлоці переглянулися між собою: «Рівне?.. А Шепетівка?..»

—Чого задумалися, козаки? — озвався до них якийсь дідок із довгими вусами. — Приїхали. Вдома вже.

—А Шепетівку що, проминули?.. — спитав Іван.

—Хо! Шепетівка, козаче, не в сьому маршруті. На Шепетівку треба пересідати було в Здолбунові. Ви що, проспали, козаки?

—У Здолбунові?.. — затремтів басок у Йвана.

—Так, так. Тепер аж завтра вранці йтиме поїзд на Здолбунів. Постарайтеся зараз захопити квитки в касі, бо завтра не втовпитеся.

Хлопці спустилися з вагона в теплу весняну ніч і побрели пероном до двірця.

—Вигадали, як той на качалках, шляк би його трафив! — вилаявся Василько.

—Хто ж знав, — бурмотів Іван. — Думалося ж, ближче до дому…

— Було б у людей питати.

—Почав би розпитуватися, доказали б провідниці, що ми зайцями їдемо, у три вирви б витурила.

—То й ліпше було б, а так дурно півночі їхали, загналися трясця-зна куди. Чим тепер назад?

—Ну, ти ще заплач отут! — розсердивсь Іван.

—Не заплачу.

Вони увійшли в просторий двірець. Тільки примостилися на лавці, аж ідуть міліціонер і черговий у червонім кашкеті.

—Уборка, граждани! Ослобоняйте вокзал! Уборка!

—Починається, — сказав Іван. — У цих і досі одна й та ж усеношна.

Повдягали пальта й вийшли слідом за пасажирами надвір. Ніч стояла тепла, а в пальтах і зовсім було файно, так що хлопці всілися на лавці під високими деревами, що стирали з неба чорним гіллям половину зірок. По запаху молодих листочків Василько визначив, що сидять вони під кленами. Тут і ранок зустріли.

—Може, поснідаємо? — запропонував Василько.

—Не квапся. Дорога ще далека, поїмо зразу все, захлянемо потім, — сказав Іван.

На пасажирський їх ніде не пустили, і вони сідали на ходу. Спершу вдалося на глухому тамбурі вчепитися за поручні Йванові, Поїзд уже набирав швидкості, і Василько біг з усієї сили, схопився за поручень через вагон од Івана.

І тут одчинилися двері в тамбурі, вихилився пикатий кондуктор, закричав на Василька, боляче вдарив по пальцях дерев’яними паличками згорнутих сигнальних прапорців. Василько від болю випустив поручень і впав на бровку. Поїзд прогуркотів над його головою. Василько звівся на ноги. У самотність… Десь на сходах, вчепившись за поручні, доїхав Іван… Перед Васильком розчахнулося бездонне провалля, одрізавши від старшого брата, воно щомиті ширшало. Хлопець стояв у повному розпачі. Чужий світ обступав його звідусіль, байдужий, жорстокий. Боліли пальці на руці, по яких ударив кондуктор. «Ну, гад! От звірюка! Пся крев!»

З розпачу Василько рушив слідом за поїздом, якого вже й слід змовк. І тут йому хтось попався назустріч перемазаний у пилюці й крові, високий, страшний. Василько аж затремтів з несподіванки й ледве втримався, щоб не повернути назад. Нахилив голову, аби не дивитися на зустрічного. Може, пройде так, не зачепить?.. Поминув, прискорив ходу.

—Васи-илю! А, шляк би тебе трафив! — гукнув той Івановим баском.

Василькові небо задзвеніло з радості.

- Іване!.. — кинувся він до брата. — А я тебе не пізнав. Що з тобов?.. Ти потовкся?..

Іван стояв проти нього й широко посміхався. Обличчя його було перемазане землею і кров’ю.

—Та трохи, гей би його лихо взяло! Поїзд випузирився дугою за стрілкою, я оглянувсь, а тебе ніде не видно на сходинках, ну й плигонув дідькові лисому прямо на роги, — збуджено розповідав брат.

—Та як же ти… Поїзд уже ж летів…

—А що ж я мав робити? Голову під колесо класти?

—Мене кондуктор, гад, зігнав. По пальцях прапорцями своїми як урізав, я й пустився з болю.

—Дуже забивсь?

— Та