Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

очі виділися весь день, увижалися й уночі. І на розсвіті, збираючись у дорогу, згадав їх. Вуйна дала Василькові вузлик з їжею, побажала щасливої дороги й перехрестила, як свою дитину. Коли вони вийшли з ґаздою, Іван уже чекав їх у рідких намерках під брамою. Проходили повз Славчине обійстя. У хаті в неї вже світилося, але на подвір’ї нікого не було. Василько згадав, як вони вчора прощалися отут під брамою, і йому ще раз схотілося побачити Славчині очі й почути її голос.

—Ходь-но жвавіше, Василю, — сказав ґазда, — бо не встигнемо до колії [3].

Скоро вони минули майдан і вийшли за село, на розстань, де ще зимою стояло дерев’яне розп’яття, зруйноване напровесні колгоспним активом, і тепер од сього сумного місця віяло пусткою. Небо швидко ясніло, ось-ось мало зійти сонце за річкою. Було тепло, так що хлопці поскидали обшарпані пальта й несли в руках. Іван таки дотяг до гарної дороги. От тільки матері не встигли викликати. Хто ж думав, що ґазди виштурхають їх у плечі так нагально? Хлопцям було лячно вирушати в далеку дорогу самим, та вони кріпились один перед одним, удавали, що їм се діло звичне: хіба ж два роки тому не вони добивалися сюди товарняками?

А тепер їх Джуман посадить у справжній пасажирський поїзд, сиди тільки та дивись у вікно, в теплі й чистоті, як у хаті. Бачили ж вони позаторік зі своїх товарняків, як проносились ті пасажирські з освітленими вікнами, білими постелями, людьми, що сиділи за столиками по-домашньому роздягнені й вечеряли або так балакали й сміялися в ситому теплі. Що то були за люди, і звідки в них було стільки ситості тоді?..

Зійшло сонце, протягло довгі тіні від кожної грудочки, від кожної зелинки через усю дорогу, і хлопцям стало веселіше. У Паланиках їм поталанило. Ішла полуторка аж до Львова і знайомий Джуманові шофер підвіз їх, так що вони в місті опинилися задовго до «колії». І добре, бо в двірці довелося Джуманові вистояти задушливу чергу за квитками, мліючи серцем, що вони можуть кожної миті кінчитися, і тоді капій тут ще цілу добу. Годин через три ґазда нарешті виприснув з ворушкої тисняви біля кас упрілий, але щасливий. У руці він тримав міцно затиснені квитки.

—Хух! — віддихувався. — Останні вихопив. Тримайте, козаки, кожен свій, не згубіть. З колії злізете в Здолбунові. Далі, хлопці, в мене нічим оплатити. Стало снаги тільки до Здолбунова. А там уже як зумієте. Товарними, воно тепер уже не зимно. До Шепетівки, потім до Києва чи куди там? Не маленькі, напитаєте якось дорогу.

Хлопцям і душа зів’яла від цього Здолбунова. Іван якусь мить стояв і не міг навіть слова вимовити, тільки рот розтуляв, мов риба, вийнята з води. Василько ж ладен був заплакати з відчаю.

—Та ну, хлопці! — підбадьорив їх Джуман. — Ви тільки бравіш тримайтеся коло людей. Розпитуйте. Язик до Києва доведе. Ая…

—Та хіба ми що… — здобувся на голос Іван. — Ми ж нічого…

—Виджу, образилися, — сказав Джуман, одводячи очі. —Ми з дорогою душею допровадили б вас до самої домівки, коли б наша сила, так ті ж кляті контигенти та колгосп увесь олій з нас вичавили, шляк би їх трафив! А тепер і живи, як хоч.

—Ми не осуждаємо… — поважно відмовив Іван на те. Василько з удячністю глянув на брата. Сам би він не зумів одповісти так. Аж Джуманові, по очах видно, одлягло від серця.

Збігло ще кілька часу. Нарешті подали поїзд. І хлопці стрімголов кинулися в натовп, штовхаючись, пробуравилися до провідниці й ускочили розшарпані до вагона.

—Ух! — зітхнув Василько. — Думав, і дух випруть.

—Не зівай! — крикнув йому Іван і потяг за собою проходом.

Вони встигли засісти краєчок лави, витримавши сердиту вовтузню якихсь дебелих тіток, одна широким ліктем усе намагалася зіпхати хлопців на прохід. Скоро у вагон набилося битком пасажирів. На сидіннях змагалися в «тісної баби», щасливці лежали на других і третіх полицях, а в проході стояли таким черінем, що провідниця продиралася з краю в край боком, наче картонна, з хрипким криком:

—Дайте дорогу вагоновожатому!

Василька приперло одній тітці до м’якого й паркого, як перина, боку. Хлопець намагався хоч трохи одкаснутися від цього живого тіста, але з другого боку закам’янів Іван на самому краєчку лави й не посувався ні на сантиметр. їхали довго. Поїзд ішов помалу, часто зупинявся, та з вагона майже ніхто не виходив, зате свіжих пасажирів прибувало й прибувало на кожній станції. Поопускали фрамуги вікон, й у вагонну парню тепер пробився полиновий подих вітерцю, перемішаний з вугільним димом і пилом.

—Тепло, — вдоволено сказав Іван. Його, здається, зовсім не мучила ця парня. — А пам’ятаєш, Василю, як ми мерзли тоді на товарняках і по станціях?

Василькові ще жаркіше стало від тієї згадки. Тітки поруч їли, повиймавши з кошиків хліб, варені яйця, ковбасу, присмачену часником. Хлопцям од того бенкету аж увіччу темніло. їм давно вже смоктало під ложечкою, адже вони сьогодні ще й ріски не вкинули в рот, так їх рано було сколошкано з постелі й витурено із села. Та розв’язувати свої марлеві вузлики соромилися. Тепер же, разом із цими тітками й вони осміліли, дістали з вузликів те, що їм дали в дорогу. Були се накладанці —по однаковому кусню хліба, тоненькому пластівцю солонини та по двоє варених яєць на додачу.

—Ти видиш, наче одна рука нарізала, — здивувався Василько.

—Та вони не промахнуться. Украяли, аби з очей збути, — невесело сказав Іван. — Як і з оцими квитками до Здолбунова.

З’їли по шматочку хліба й по одному яйцю. Солонини ж Іван тільки покуштував. Василько, дивлячись на Івана, вчинив так само. Решту зав’язали у вузликах і засунули їх за пазухи. Наїстися не наїлись, а голод роздражнили ще дужче.

Сонце було вже навзаходи, коли заворушилося багато пасажирів. Попідхоплювалися й тітки