Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

за богом. І четвертий рік минає Тихенько, поволі, І четверту начинаю Книжечку в неволі Мережати,- змережаю Кров'ю та сльозами Моє горе на чужині, Бо горе словами Не розкажеться нікому Ніколи, ніколи, Нігде на світі! Нема слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого бога! Нема на що подивитись, З ким поговорити. Жить не хочеться на світі, А сам мусиш жити. Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю… Ось для чого мушу Жить на світі, волочити В неволі кайдани! Може, ще я подивлюся На мою Украйну… Може, ще я поділюся Словами-сльозами З дібровами зеленими! З темними лугами! Бо немає в мене роду На всій Україні, Та все-таки не ті люде, Що на цій чужині! Гуляв би я понад Дніпром По веселих селах Та співав би свої думи, Тихі, невеселі. Дай дожити, подивитись, О боже мій милий! На лани тії зелені І тії могили! А не даси, то донеси На мою країну Мої сльози; бо я, боже! Я за неї гину! Може, мені на чужині Лежать легше буде, Як іноді в Україні Згадувати будуть! Донеси ж, мій боже милий! Або хоч надію Пошли в душу… бо нічого, Нічого не вдію Убогою головою, Бо серце холоне, Як подумаю, що, може, Мене похоронять На чужині,- і ці думи Зо мною сховають!.. І мене на Україні Ніхто не згадає!

А може, тихо за літами Мої мережані сльозами І долетять коли-небудь На Україну… і падуть, Неначе роси над землею, На щире серце молодеє Сльозами тихо упадуть! І покиває головою, І буде плакати зо мною, І, може, господи, мене В своїй молитві пом'яне!

Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести, Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи.

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Лічу в неволі дні і ночі, І лік забуваю. О господи, як то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть за ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо. Забирають, не вертають Ніколи нічого, І не благай, бо пропаде Молитва за богом.

Каламутними болотами, Меж бур'янами, за годами Три года сумно протекли. Багато дечого взяли З моєї темної комори І в море нишком однесли. І нишком проковтнуло море Моє не злато-серебро, Мої літа, моє добро, Мою нудьгу, мої печалі, Тії незримії скрижалі, Незримим писані пером. Нехай гнилими болотами Течуть собі меж бур'янами Літа невольничі. А я! Такая заповідь моя! Посиджу трошки, погуляю, На степ, на море подивлюсь, Згадаю дещо, заспіваю Та й знов мережать заходжусь Дрібненько книжечку. Рушаю.

[Перша половина 1850, Оренбург 1858, Петербург]

***

Ми заспівали, розійшлись, Без сльоз і без розмови, Чи зійдемося ж знову? Чи заспіваємо коли? А може, й те… Та де? Якими? І заспіваємо яку? Не тут і, певне, не такими! І заспіваєм не таку! І тут невесело співали, Бо й тут невесело було, Та все-таки якось жилось, Принаймні вкупі сумували, Згадавши той веселий край, І Дніпр той дужий, крутогорий, І молодеє теє горе!.. І молодий той грішний рай!

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Не молилася за мене, Поклони не клала Моя мати; а так собі Мене повивала, Співаючи: «Нехай росте Та здорове буде!» І виріс я, хвалить бога, Та не виліз в люде. Лучче було б не родити Або утопити, Як мав би я у неволі Господа гнівити.

А я так мало, небагато Благав у бога. Тілько хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку? щоб з нею Удвох дивитися з гори На Дніпр широкий, на яри, Та на лани золотополі, Та на високії могили; Дивитись, думати, гадать: Коли-то їх понасипали? Кого там люде поховали? І вдвох тихенько заспівать Ту думу сумную, днедавну, Про лицаря того гетьмана, Що на огні ляхи спекли. А потім би з гори зійшли; Понад Дніпром у темнім гаї Гуляли б, поки не смеркає, Поки мир божий не засне, Поки з вечерньою зорьою Не зійде місяць над горою, Туман на лан не прожене. Ми б подивились, помолились І, розмовляючи, пішли б Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний, Сади панам в твоїм раю, Даєш високії палати. Пани ж неситії, пузаті На рай твій, господи, плюють І нам дивитись не дають З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї Благав, і досі ще благаю, Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькій горі.

[Перша половина 1850, Оренбург]

Петрусь

Поема

Були на хуторі пани, І пан і пані небагаті. І дочечка у їх росла, Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав, Бо страх хорошая була, А генерал був страх багатий, От і талан господь послав На вбогий хутір, ублагали Царя небесного! Взяли Її гарненько одягли Та у неділю й повінчали, І генеральшею назвали, І цугом в Київ повезли. Було на хуторі погане Мале байстря, свиней пасло, Петрусем звалось; на придане Воно за панною пішло У генеральськеє село Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала, За генеральшею чимала Орда панів і паничів; І генеральша уночі Тихенько плакать собі стала. «Занапастила мене мати, Зов'яне марне у палатах Краса і молодість моя». «Ти, душко, плачеш?» - «Хто се, я? Ні, я не плачу…» - «Знаєш, Маню, У городі тепер армяни, Купи собі, мамуню, шаль». «Мені не треба тії шалі». «Не завдавай же серцю жалю! Купи, голубко! Не печаль Мого ти серця! А весною В Париж поїдемо з тобою Або поїдемо в село, Як схочеш, серце». Тихо, тихо Зима минала, кралось лихо Та в самім серці й уляглось У генеральші молодої. Поїхали в село весною, В селі банкети загули, А генеральша плаче, плаче, А генерал того не бачить, А всі вже бачили в селі.

З нудьги із двору погуляти Якось, задумавшись, пішла, Та аж за царину зайшла, Та й бачить, що пасе ягнята Мале хлоп'яточко в стерні. «О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі? Се ти, Петрусю?» - «Авжеж, я». «Ходім до мене, будем жити, Як там на хуторі колись Жили, жили». Та й похилилась, Очей не зводячи, дивилась На Петруся. Одним одна І виростала, й дівувала, І за старого генерала Занапастили, продали! І вкупі