Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

— Пане професоре, — промовив він за якусь мить, — Сортувальний капелюх казав мені, що я… що я багато чого досяг би в Слизерині. Певний час усі думали, що я спадкоємець Слизерина, бо я вмію говорити парселмовою.

— Гаррі, ти вмієш говорити парселмовою, спокійно пояснив Дамблдор, — бо Волдеморт — останній живий нащадок Салазара Слизерина — теж говорить парселмовою. Якщо я не дуже помиляюся, то разом з цим шрамом він передав тобі тієї ночі і деякі свої здатності. Я певен, що сам він, звичайно, не мав такого наміру.

— То Волдеморт передав мені частинку себе самого? — приголомшено запитав Гаррі.

— Здається, так.

— І я таки мав бути в Слизерині, — розпачливо глянув на Дамблдора Гаррі. — Сортувальний капелюх побачив у мені слизеринські властивості і…

— Послав тебе до Ґрифіндору, — спокійно докінчив Дамблдор. — Послухай, Гаррі. Так сталося, що ти володієш багатьма якостями, які Салазар Слизерин цінував у своїх улюблених учнях: його власним дуже рідкісним даром — зміїною мовою; винахідливістю, рішучістю… певною зневагою до правил, — додав він — тут його вуса знову затремтіли. — А проте Сортувальний капелюх віддав тебе у Ґрифіндор. Ти знаєш, чому так сталося. Подумай.

— Він віддав мене у Ґрифіндор тільки тому, що я попросив не посилати мене у Слизерин, — розпачливо сказав Гаррі.

— Саме так! — знову засяяв Дамблдор. — Цим ти і відрізняєшся від Тома Редла. Те, ким ми є насправді, Гаррі, набагато більше залежить не від наших здібностей, а від нашого вибору.

Гаррі приголомшено й нерухомо сидів у кріслі.

— А коли тобі потрібні ще докази, що ти істинний ґрифіндорець, то уважніше придивися до ось цього.

Дамблдор підняв зі столу закривавленого срібного меча і подав його Гаррі. Той похмуро покрутив його в руках: підсвічений вогнем каміна меч поблискував рубінами. І тут Гаррі побачив ім'я, викарбуване знизу під руків'ям: Ґодрік Ґрифіндор.

— Знай, Гаррі: тільки істинний ґрифіндорець може витягти цей меч з капелюха.

Якусь хвилину обидва мовчали. Тоді Дамблдор висунув одну з шухлядок столу професорки Макґонеґел і дістав звідти перо й каламар.

— Гаррі, тобі треба попоїсти й виспатися. А зараз — на бенкет. А я тим часом напишу в Азкабан — треба визволити нашого лісника, і дам оголошення для "Щоденного віщуна", — додав він багатозначно. — Нам буде потрібен новий учитель захисту від темних мистецтв. Ну, чому це ми завжди маємо з ними такі клопоти, га?

Гаррі підвівся й рушив до дверей. Але не встиг він торкнутися клямки, як двері так рвучко відчинилися, що аж грюкнули об стіну.

У дверях стояв розлючений Луціус Мелфой, а під його рукою зіщулився перебинтований з голови до ніг Добі.

— Добрий вечір, Луціусе! — привітно сказав Дамблдор.

Містер Мелфой влетів у кімнату, мало не збивши Гаррі з ніг.

Добі з переляканим обличчям подріботів за ним, ховаючись за полу його мантії.

— Ага! — вигукнув Луціус Мелфой і вп'явся у Дамблдора холодними очима. — Ти повернувся! Члени опікунської ради звільнили тебе, а ти однак наважився вернутись у Гоґвортс.

— Бачиш, Луціусе, — незворушно усміхнувся Дамблдор, — решта одинадцять членів Ради зв'язалися сьогодні зі мною. Чесно кажучи, це була просто якась совина злива. Вони почули про загибель доньки Артура Візлі й захотіли, щоб я негайно повернувся. Зрештою, вони вирішили, що я — найкраща кандидатура на цю посаду. А ще вони розповіли мені дуже дивні речі. Декому з них здалося, ніби ти погрожував проклясти їхні родини, якщо вони не погодяться відправити мене у тимчасову відставку.

Містер Мелфой зблід, як мрець, але його очі-щілини й далі променилися люттю.

— І що? Ви, може, припинили напади? — вишкірився він. — Піймали злочинця?

— Піймали, — усміхнувся Дамблдор.

— Ну? — вигукнув містер Мелфой. — І хто це?

— Той, що й минулого разу, Луціусе, — відповів Дамблдор. — Але тепер Волдеморт діяв через іншу людину. З допомогою цього щоденника.

Допитливо стежачи за Мелфоєм, Дамблдор підняв невеличку чорну книжечку з великою дірою в центрі.

Гаррі увесь той час дивився на Добі. Ельф витворяв щось дуже дивне. Багатозначно вп'явшись у Гаррі своїми великими очима, він показав на щоденник, тоді — на містера Мелфоя, а тоді почав лупцювати себе кулаком по голові.

— Зрозуміло, — поволі промовив містер Мелфой.

— Дотепний план, — сказав Дамблдор рівним голосом, і далі дивлячись просто у вічі Мелфоя. — Адже, якби Гаррі… — містер Мелфой гостро зиркнув на Гаррі, — …та його приятель Рон не знайшли цієї книжечки, то що ж — у всьому могли б звинуватити Джіні Візлі. Ніхто не зміг би довести, що вона діяла не з власної волі.

Мелфой мовчав. Його обличчя зненацька перетворилося на маску.

— Ти тільки уяви, — вів далі Дамблдор, — що могло б тоді статися… Візлі — одна з наших найвідоміших чистокровних родин… Уяви, як би вплинуло на Артура Візлі та його указ про захист маґлів повідомлення, що його рідна донька вбиває осіб маґлівського роду!.. Нам дуже поталанило, що цей щоденник знайдено і в ньому стерто усі Редлові спогади. Хтозна, які наслідки могли б бути за інших обставин.

— Так, дуже пощастило, — видушив із себе Мелфой.

Але Добі за його спиною й далі показував то на щоденник, то на Луціуса Мелфоя, а тоді бив себе по голові.

І Гаррі раптом зрозумів. Він кивнув Добі, і той позадкував у куток. Тепер він карав себе тим, що почав крутити свої вуха.

— Містере Мелфою, а чи не знаєте ви, звідки Джіні взяла цього щоденника? — запитав Гаррі.

— Як я можу знати, де те дурне дівчисько його взяло? — повернувся до нього Луціус Мелфой.

— Але ж це ви підкинули їй цей щоденник! — сказав Гаррі. — У книгарні "Флоріш і Блотс". Ви тоді взяли її старий підручник із трансфігурації і засунули в нього щоденника. Хіба не так?

Побілілі пальці Мелфоя почали стискатися й розтискатися.

— Доведи! — просичав той.

— Звичайно, цього вже ніхто не може зробити! — сказав Дамблдор, усміхаючись Гаррі. — Надто тепер, коли Редл уже щез зі щоденника. Проте я раджу тобі, Луціусе, не роздавати більше нікому старих шкільних речей Волдеморта. Якщо котрась із них знову потрапить у невинні руки, я не сумніваюся, що Артур Візлі з'ясує, хто саме їх давав.

Луціус Мелфой на мить завмер, і Гаррі виразно побачив, як смикнулася його права рука, ніби він намірявся вихопити чарівну паличку.

Натомість Мелфой повернувся до свого ельфа-домовика:

— Ходімо,