Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

Але далі він завагався. Він досі ще не згадував про Редлів щоденник і про Джіні, яка стояла, притуливши голову до плеча місіс Візлі, а сльози й далі текли по її щоках. А що, як Джіні виженуть? Гаррі почав гарячково міркувати. Редлів щоденник більше не діяв. Як тепер довести, що саме він примусив Джіні робити те все?

Гаррі з надією глянув на Дамблдора, що легенько усміхався, а в скельцях його окулярів танцювали іскорки вогню з каміна.

— А мене найдужче цікавить, — лагідно промовив Дамблдор, — як лорд Волдеморт зумів зачарувати Джіні. Адже, за моїми джерелами, він зараз переховується в албанських лісах?

Гаррі відлягло від серця — його огорнуло тепле, дивовижне відчуття полегкості.

— Щ-що? — очманіло перепитала місіс Візлі. Відомо-Хто за…зачарував Джіні? Але ж Джіні… хіба Джіні не була… Це вона?..

— У всьому винен цей щоденник, — швиденько промовив Гаррі, показуючи його Дамблдорові. — Редл написав його в шістнадцять років.

Дамблдор узяв щоденника і почав його ретельно оглядати, мало не торкаючись своїм довгим гачкуватим носом вогких і обгорілих сторінок.

— Блискуче! — м'яко вимовив він. — Так, звичайно, Редл був, мабуть, найталановитіпіим учнем Гоґвортсу. — Дамблдор повернувся до подружжя Візлів, які були вкрай спантеличені.

— Мало хто знає, що лорд Волдеморт колись називався Томом Редлом. Я сам навчав його в Гоґвортсі, п'ятдесят років тому. Після школи він десь зник, багато мандрував, страшенно захопився темними мистецтвами і спілкувався з найлихішими чаклунами. Він стільки разів піддавав себе жахливим магічним перевтіленням, що коли з'явився знову — вже як Волдеморт — його неможливо було впізнати. Не було нічого спільного між лордом Волдемортом і тим розумним, приємним хлопчиною, що колись тут був старостою школи.

— Але Джіні, — здивувалася місіс Візлі, — що могла мати спільного з… з ніш наша Джіні?..

— Його… щ-щоденник! — заридала Джіні. — Я в ньому п-писала, а він ц-цілий рік мені відповідав!

— Джіні! — ошелешено вигукнув містер Візлі. — Невже я нічого тебе не навчив? Що я тобі завжди казав? Ніколи не довіряй тому, що думає само по собі, і ти не знаєш, де його мозок. Чому ти не показала щоденника мені або мамі? Така підозріла річ явно належала до чорної магії!

— Я н-не знала, — ридала Джіні. — Я знайшла його в одній книжці, яку мені дала мама. Я д-думала, що хтось просто лишив його там і забув!..

— Панну Візлі необхідно негайно відвести до Шкільної лікарні, — рішуче втрутився Дамблдор. — На неї випало надто жахливе випробування, її не покарають. Лорд Волдеморт ошукував значно старших і мудріших за неї чарівників. — Дамблдор підійшов до дверей і відчинив їх. — Джіні необхідний відпочинок у ліжку і, мабуть, великий кухоль гарячого шоколаду. Це завжди мене збадьорювало, — додав він, по-дружньому підморгуючи дівчинці. — Мадам Помфрі ще не спить. Вона якраз роздає мандрагоровий сік, — гадаю, жертви Василіска можуть прокинутися з хвилини на хвилину.

— То з Герміоною все гаразд! — зрадів Рон.

— Вона відбулася тільки переляком, — сказав Дамблдор.

Місіс Візлі вивела Джіні з кабінету, а містер Віз-лі пішов услід за ними. Він, здається, ще й досі не отямився.

— Знаєш, Мінерво, — багатозначно мовив професор Дамблдор, — мені здається, що ми всі заслуговуємо на бучний бенкет. Чи не міг би я попросити тебе піти й повідомити про це на кухні?

— Гаразд, — погодилася професорка Макґоне-ґел, прямуючи до дверей. — Ти, гадаю, і без мене розберешся з Поттером і Візлі, чи не так?

— Звичайно, — відповів Дамблдор.

Вона вийшла, а Гаррі й Рон невпевнено глянули на Дамблдора. Що означає розберешся з ними? Але ж… їх, безперечно, не повинні карати!

— Пригадую, я казав, що буду змушений відрахувати вас, якщо ви знову порушите якісь шкільні правила, — почав Дамблдор.

Рон аж рота роззявив з переляку.

— А це означає, що всі ми іноді змушені брати свої слова назад, — усміхнувся Дамблдор. — Ви обидва отримаєте спеціальну нагороду за заслуги перед школою, а також… дайте подумаю… ну, так, кожен по двісті очок для Ґрифіндору.

Рон став яскраво-рожевим, немов Локартові квіти на день Валентина, і тепер уже закрив рота.

— Але дехто з нас, здається, зовсім не хоче похвалитися своєю участю у цій небезпечній пригоді, — додав Дамблдор. — Чого ти такий скромний, Ґільдерою?

Гаррі аж здригнувся — він геть забув про Ґільдероя Локарта. Озирнувшись, побачив, що той стоїть у кутку кімнати, непевно усміхаючись. Коли Дамблдор звернувся до нього, Локарт глянув через плече, щоб побачити, до кого той говорить.

— Професоре Дамблдоре, — швидко пояснив Рон, — у Таємній кімнаті сталася одна оказія. Професор Локарт…

— Я що, професор? — здивувався Локарт. — Отакої! А я гадав, що я повний дурило! Еге?

— Він намагався наслати на нас чари забуття, але чарівна паличка вразила його самого, — півголосом пояснив Дамблдорові Рон.

— Он як! — похитав головою Дамблдор, а його довгі срібні вуса затремтіли. — Наштрикнувся на власний меч, Ґільдерою?

— Меч? — не зрозумів Локарт. — Я не маю меча. А от цей хлопець має. — Він показав на Гаррі. — Він вам його позичить.

— Роне, чи не міг би ти відвести до лікарні й професора Локарта? — попросив Дамблдор. — Я хотів би перекинутися ще кількома словами з Гаррі.

Локарт рушив до виходу.

Рон, зачиняючи за собою двері, допитливо глянув на Гаррі і Дамблдора.

Дамблдор підійшов до одного з крісел біля каміна.

— Присядь, Гаррі, — запропонував він, і Гаррі сів, відчуваючи незбагненний неспокій.

— Передусім, Гаррі, я хочу тобі подякувати, — сказав Дамблдор, і його очі знову замерехтіли. — Там, у кімнаті, ти виявив мені справжню відданість. Інакше Фоукс нізащо не прилетів би до тебе.

Він погладив фенікса, який сів йому на коліна тріпочучи крильми. Гаррі ніяково всміхнувся.

Дамблдор не спускав з нього очей.

— Отож ти зустрів Тома Редла, — замислено мовив Дамблдор. — Можу собі уявити, як ти його цікавив!

Раптом Гаррі заговорив про те, що не давало йому спокою.

— Професоре Дамблдоре! Редл казав, що я подібний до нього. Дуже подібний.

— Він справді таке казав? — замислено глянув Дамблдор з-під своїх кошлатих сріблястих брів. — А що ти сам про це думаєш, Гаррі?

— Я не думаю, що я такий, як він! — аж трохи заголосно вигукнув Гаррі. — Тобто я… я у Ґрифіндорі… я…

Але він замовк, бо його знов