Володимир Кирилович Малик - Фірман султана

в їхню бездонну глибину! Як він рвався до них! Скільки доріг пройшов, щоб, нарешті, мати змогу кожного дня милуватися ними! У скількох смертей видерся з пазурів, щоб не вицвіли вони від сліз і туги!..

Ніжно взяв її голівку шкарубкими, змозоленими руками, осипав обличчя поцілунками.

— Златко!

— Арсене!

Тремтіло, наповнене весняними пахощами, повітря.

І небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високості й наче мліло від розкоші й щастя.

Сіли. Арсен поклав голову Златці на коліна і заплющив очі. В одну мить промайнули перед ним страшні картини минулого — неволя, втеча, бої, походи… Для чого те все? Кому потрібні муки і кров, злигодні й смерть людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає погромів, пожарищ, руїн? Хіба мало на світі простору, сонця, тепла? Хіба щастя не у відчутті того, що ти живеш, дихаєш запашним повітрям рідної землі, насолоджуєшся усмішкою милої і теплом її ніжних рук?

Арсенове серце мліло і завмирало від незнаної досі втіхи і пестощів. Златка цілувала його очі, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба. Довго роздивлялася на тверді зарубцьовані шрами. Побачивши за вухом слід від кулі, нагнулась, припала до нього губами.

— Арсенчику, важко тобі доводилося? — прошепотіла.

— Важко.

— Ти більше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом?

— Будемо, Златко! Будемо, люба!

Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простір, заколисана щастям і радісним весняним співом жайворонка. Звенигора щокою притулився до її коліна, вслухався і в неповторну музику весни.

Раптом його вухо вловило ледь чутний тупіт копит. Він підвівся — глянув довкола. Ген-ген на виднокрузі мчить якась темна цятка! Що воно? Чи то вітер гонить перекотиполе безкраїм степом, чи вершник поспішає з важливою звісткою?

Звенигора пильно вдивляється вдалину. Ні, то не перекотиполе! Швидко, не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торішніх бур'янах, жене та чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимій звідси балці, то виринаючи на зелених пагорбах.

Гонець!

Придивися — бачиш: жевріє, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, іскряться проти сонця самоцвіти на піхвах здобутої в боях дорогої шаблі. Летить бистрокрилим птахом дужий кінь.

Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом і теж побачила вершника.

Хто то? Куди він мчить? Невже знову війна?

Звенигора мовчки пригорнув Златку до грудей, ніби хотів назавжди захистити її від усього лихого на світі. А серцем слухав далину, і йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть у похід, іржання бойових коней на коротких привалах, приглушені голоси товаришів і ледь чутний брязкіт зброї в тривожній тиші ночі… І зрозумів він, що його щастя коротке. Недарма ж мчить гонець, не жаліючи коня! Недарма сповнюється далеким гулом копит земля!.. От-от життя знову покличе його на тяжку нескінченну дорогу, назустріч вітрам і грозам… Бо й само ж воно — дорога без кінця!

–

Примечания

1

Капудан-паша — капітан судна (тур.).

2

Хондкар — султан (тур.).

3

Куруш — срібна монета (тур.).

4

Ефенді — пан, добродій (тур.).

5

Аба — накидка, плащ (тур.).

6

Балканджій — горець.

7

Спахія — поміщик, воїн у відставці (тур.).

8

Ахчийниця — корчма.

9

Какво правите? — Як справи? (болг.).

10

Юнак — герой (болг.).

11

Хан — заїзд, кав'ярня (тур.).

12

Кафеджі — власник кав'ярні (тур.).

13

Аллах екбер — великий аллах (тур.).

14

Вілайєт — провінція, область (тур.).

15

Фарсах — міра довжини, приблизно 4 км. (тур.).

16

Гераус — виходьте (нім.).

17

Коммен — приходити (нім).

18

Швайнерай — свинство (нім.).

19

Данке, майн лібер — дякую, любий (нім.).

20

Майне гершафтен — панове (нім.).

21

Дізер — цих (нім.).

22

Камераден — товариші, приятелі (нім.).

23

Доннерветер — грім і блискавка (ніч.).

24

Ройбер — розбійник, грабіжник (нім.).

25

Ферфлюхтер гунд — проклятий собака (нім.).

26

Ніхт вар? — Чи не так? Чи не правда? (нім.).

27

Вас — що (нім.).

28

Менш — чоловік (нім.).

29

Ата — батько (тур.).

30

Якші — добре, гаразд (тат.).

31

Гениш-ачерас — начальник яничарського корпусу (тур.).