Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

ім'я яких вона ведеться, приносить незчисленні страждання, смерть, спустошення і жорстокий автоматизм винищення людиною собі подібних. Не стала винятком з цього печального правила і козацька революція. Проникливий діагноз тому, що спалахнуло як звичне для Речі Посполитої чергове козацьке сум'яття, поставив уже наприкінці травня 1648 р. Адам Кисіль у листі до короля: починається ЖАХЛИВА СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА. За два-три тижні після Корсунської битви Україну охопила буря, що вирувала вже поза контролем та, очевидно, і поза бажанням Хмельницького. Звістка про козацькі перемоги під Жовтими Водами й Корсунем стала іскрою, що впала на бочку сухого пороху і викликала доти не бачений вибух активності простолюду. В ньому змішалися докупи затятий соціальний антагонізм і сп'яніння від безвладдя, віковічний потяг до "життя без пана" і помста за національні та релігійні приниження. Ледь не кожний селянин за мить перетворився на вояка – ворога усталеного режиму, персоніфікованого в ляхах (під якими розумілися й українські пани) та євреях-орендарях, а закони війни, як завжди, зняли табу на вбивство. Громади сіл і містечок ставали збройними ватагами, а з останніх формувалися більші загони і висувалися найенергійніші старшини, які оголошували їх козацькими. Самовидець у своєму літописі напише про це так: " Усе, що живо, піднялося в козацтво".

На Лівобережжі, де простолюд традиційно був найбільше перейнятий козацькими настроями, великі повстанські загони вже на початку червня розгромили резиденцію князя Яреми Вишневецького в Лубнах, а протягом цього ж місяця здобули Борзну, Ніжин і Новгород-Сіверський. По Південній Київщині, Брацлавщині й Поділлю, випалюючи шляхетські садиби й здобуваючи міста та містечка, смерчем покотилися загони Максима Кривоноса, Івана Ганжі, Олександренка, Чуйка, Трифона з Бершаді, Неминикорчми, Кошки (Кушки), Степка та ін. У липні-серпні з'єднані селянсько-міщанські формування з'явилися на Волині й Поліссі, а наприкінці серпня – в Галичині й на Покутті, до осені 1648 р. замкнувши у вогненному кільці увесь український простір від Чернігово-Сіверщини до Карпат.

Пружиною терору, як видно з тогочасних свідчень полонених повстанців та зі скарг шляхтичів, яким пощастило врятуватися, була НЕНАВИСТЬ. Шляхта заявляла, що бунти почалися з невблаганної ненависті до католиків і поляків; до польської тиранії; до католицької віри; до людей шляхетського стану. Аналогічними є твердження самих в'язнів: вони вбивали з ненависті до неволі і не можучи стерпіти польського панування; мстилися за кривди благочестивої Русі; прагнули не залишити тепер жодного ляха на світі, бо, мовляв, віднині швидше язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами будуть панувати.

Каральний марш князя Яреми Вишневецького, який, пробившись із 8-тисячним надвірним військом з Лівобережжя на Полісся, у другій половині червня рушив на замирення Київщини й Брацлавщини, лише долив масла у вогонь. Саджаючи на палі, заставляючи міські площі шибеницями, рубаючи голови й руки та виколюючи очі усім (у тому числі й священикам), кого підозрювали в співчутті до козацтва, князь смерчем пройшов через міста Котельню, Вчорайше, Погребище, Вахнівку, Немирів та Прилуки. Гаслом цього кривавого рейду було вистинати винного й невинного, аби навести на простолюд жах – єдине почуття, яким, на думку Вишневецького, можна приборкати мерзенну чернь. Однак протидія виявилася рівною дії. Зупинивши княже військо, селянсько-козацька армія Кривоноса почала тіснити Вишневецького назад, навально здобуваючи за підтримкою місцевої людності міста Південної Волині. Водночас локальні повстанські загони оволоділи практично усією територією між річками Случ та Горинь, захопивши Заслав, Гощу, Рівне, Клевань, Олику, а врешті разом з козаками Кривоноса – і Кременець, Луцьк та Володимир. Це супроводжувалося сценами повального терору. Як писав Самовидець,

усе забияли, не щадячи ані жон и детей їх, маєтности розбивали, костели палили, обвалювали, ксьондзов забияли, двори зась и замки шляхецкіє и двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкий в той крові на тот час рук своїх не умочил…

* * *

У кривавому порахунку, що підсумував нагромаджене з часів наливайківщини протистояння Ляхів і Русі, особливо трагічною виявилася доля євреїв, розчавлених маховиком селянської війни. Раптовий спалах антисемітизму в охопленій революцією Україні корінився в причетності єврейської торгово-посередницької маси до керівних структур, тобто до світу ляхів. Як уже зазначалося у відповідному місці книги, магнати й старости охоче заробляли на підприємливих грошовитих євреях, передаючи їм право на збір податків, різноманітні промисли та оренду корчем і млинів. Відтак єврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й релігійно-національне підґрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть.

Залежність простолюду від євреїв, спричиняючи соціальні тертя, посилювалась відчуттям "християнського приниження". Так, поміркований Самовидець, перераховуючи заподіяні Русі кривди, запише: "Ліпшоє пошанованнє… жидищеві спросному било, аніжелі найліпшому християнинові русинові". Характерно, що автор тогочасної єврейської хроніки Натан Ганновер вкладає в уста Хмельницькому подібну думку, буцімто висловлену напередодні повстання: Та не тільки пани, але навіть жиди, що стоять на найнижчім ступені між народами, тепер над нами панують. Врешті, моральним виправданням, яке знімало гріх убивства, була традиційна нехіть до невірних, що розіп'яли Бога, помножена на хтонічну ксенофобію простолюду.

Червень-липень 1648 р. увійшов до пам'яті євреїв Речі Посполитої як брама помсти, а кілька днів з нього вшановуються донині в єврейському календарі серед дат скорботи. За даними тогочасних єврейських хроністів, повстанці винищили до 100 тис. осіб, у тому числі при здобутті Кривоносом Немирова – близько 6 тис., Тульчина – 1,5 тис., Бара – 2 тис., Полонного – 10 тис., Острога – близько 1 тис. Ці цифри фантастично перебільшені, бо в усій Речі Посполитій перед початком козацької революції, за даними сучасних єврейських вчених, мешкало близько 150–170 тис. євреїв, у тому числі в охоплених полум'ям регіонах – 51 тис., однак безсумнівним є факт, що майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Найяскравіша єврейська хроніка трагічних місяців, написана мешканцем Заслава Натаном Ганновером, оповідає про нечувані звірства, руйнування єврейських осель, перетворення синагог на стайні, цілеспрямоване винищення дітей.

За дивним збігом, початок Хмельниччини – 1648 рік – в іудейських кабалістичних книгах був визначений наперед як рік пришестя Месії. Замість обіцяного воскресіння і повернення кожного в свій уділ прийшли страхіття погромів, але це тільки підсилило месіанські сподівання, бо, за єврейською містикою, пришестю мали передувати муки народження Месії. Рабин Ієхель-Міхель, убитий 1648 р. при взятті Немирова, незадовго до загибелі вирахував, що літери слова Хміль (Хмельницький) – це перші літери такого вислову в івриті: Муки народження Месії настають у світі, тож козацька різня є ніби їхнім першим симптомом. Так в глибинах єврейської маси започаткувалася тяга до містики, яка після появи