Анджей Сапковський - Останнє бажання

class="p1">Тайлес, без обладунків, у короткому стьобаному камзолі, повільно проходжувався, час від часу помахуючи оголеним мечем.

Відьмак озирнувся, зупинив коня. Навколо поблискували напівлати і пласкі каски озброєних піками солдат, що оточували галявину.

— Холера,— пробурчав Геральт.— Можна було сподіватися.

Жовтець розвернув коня, тихо вилаявся, побачивши пикинерів, що відрізали їм відступ.

— У чому справа, Геральте?

— Ні в чому. Тримай рот на замку й не встрявай. Я спробую як-небудь відбрехатися.

— Я питаю, у чому справа? Знову пригода?

— Заткнися.

— Дурна була думка з'їздити в місто,— простогнав трубадур, поглядаючи на виступаючі над лісом недалекі башточки храму.— Треба було сидіти в Неннеке й не висовувати носа…

— Я ж сказав, заткнися. От побачиш, все з'ясується.

— Не схоже.

Жовтець був правий. Не схоже було. Тайлес, розмахуючи мечем, продовжував походжати, не дивлячись на них. Солдати, спершись на піки, дивилися тужно й байдуже, з мінами професіоналів, у яких убивство не викликає посиленого виділення адреналіну.

Геральт і Жовтець злізли з коней. Фальвік і краснолюд повільно підійшли.

— Ви образили шляхетного Тайлеса, відьмаче,— сказав граф без передмов і необхідних вітань.— А Тайлес, як ви, імовірно, пам'ятаєте, кинув вам рукавичку. На території храму не годилося наполягати, тому ми почекали, доки ви визирнете з-під спідниці служительки. Тайлес чекає. Ви повинні битися.

— Повинен?

— Повинні.

— А вам не здається, пане Фальвік,— криво посміхнувся Геральт,— що шляхетний Тайлес виявляє мені занадто багато честі? Я не мав задоволення бути посвяченим у лицарі, а що до народження, то вже краще не згадувати про обставини, що його супроводжували. Боюся, навряд я гідний того, щоб… Як це говориться, Жовтцю?

— Недостатньо гідний того, щоб дати сатисфакцію й зійтися на арені,— продекламував поет, роздмухуючи щоки.— Лицарський кодекс говорить…

— Капітул ордена керується власним кодексом,— перервав Фальвік.— Якщо б лицаря ордена викликали ви, він міг би відмовити вам у сатисфакції або ні, залежно від свого бажання. Однак інша справа: лицар викликає вас, а тим самим піднімає до свого рівня, зрозуміло, винятково на час, необхідний для того, щоб змити образу. Ви не можете відмовитися. Відмова тимчасово зрівнятися з ним у гідності робить вас негідним.

— Досить логічно,— сказав Жовтець, скорчивши чисто мавпячу гримасу.— Схоже, ви вивчали філософів, шляхетний лицарю.

— Не лізь,— Геральт підняв голову, глянув в очі Фальвіку.— Закінчуйте, лицарю. Я хотів би знати, до чого ви хилите. Що відбудеться, якщо я раптом виявлюся… негідним?

— Що відбудеться?— Фальвік єхидно посміхнувся.— А те відбудеться, що я накажу повісити тебе на гілляці, негіднику.

— Спокійніше,— раптом хрипло проговорив краснолюд.— Без нервів, пане граф. І без образ, гаразд?

— Не вчи мене манерам, Кранмере,— процідив лицар.— І пам'ятай, князь віддав тобі накази, які ти повинен виконувати скрупульозно.

— Це ви не учіть мене, графе,— краснолюд поклав руку на засунуту за пояс двосічну сокиру.— Я знаю, як виконувати накази, обійдуся без повчань. Пане Геральт, дозвольте. Я Денніс Кранмер, капітан варти князя Гереварда.

Відьмак манірно поклонився, дивлячись краснолюду в очі, ясно-сірі, що відливали сталлю під палевими кущистими бровами.

— Задовольніть бажання Тайлеса, пане відьмак,— спокійно продовжував Денніс Кранмер.— Так буде краще. Мета — не вбити, а лише обеззброїти супротивника. Прийміть виклик і дозвольте йому вас обеззброїти.

— Вибачте, що зробити? Не зрозумів.

— Лицар Тайлес — улюбленець князя,— сказав Фальвік, зловісно посміхаючись.— Якщо ти, вилупку, торкнешся його в ході двобою мечем, будеш покараний. Капітан Кранмер заарештує тебе й доставить перед ясні очі його високості. Для покарання. Такий наказ.

Краснолюд навіть не глянув на лицаря, він не відривав від Геральта своїх холодних сталевих очей. Відьмак слабко, але досить презирливо посміхнувся.

— Якщо я вірно зрозумів,— сказав він,— я повинен погодитися на двобій, тому що, якщо відмовлюся, мене повісять. Якщо ж буду битися, то повинен дозволити супротивникові мене скалічити, бо якщо раню його я, то мене колесують. Суцільно радісні перспективи. А може, полегшити вам справу? Вдаритися головою об стовбур сосни й самому себе… роззброїти? Вас це влаштує?

— Без жартів,— прошипів Фальвік.— Не погіршуй свого становища. Ти образив орден, бурлако, і повинен бути покараний, сподіваюся, дійшло? А юному Тайлесу потрібна слава переможця відьмака, тому Капітул вирішив надати йому таку можливість. Інакше б ти вже висів. Даси себе перемогти — збережеш своє погане життя. Нам не потрібен твій труп, ми хочемо, щоб Тайлес залишив мітку на твоїй шкірі. А твоя шкіра, шкіра мутанта, заростає швидко. Ну, давай. Вирішуй, вибору в тебе немає.

— Ви так думаєте, пане граф?— Геральт посміхнувся ще бридкіше, оглянувся, пройшовся по солдатах оцінюючим поглядом.— А я думаю, є.

— Так, це правда,— визнав Денніс Кранмер.— Є. Але тоді проллється кров, багато крові. Як у Блавікені. Ви цього прагнете? Ви хочете обтяжити совість кров'ю й смертю? Тому що вибір, про який ви думаєте, пане Геральт, це кров і смерть.

— Аргументуєте чарівно, навіть захоплююче,— поглузував Жовтець.— Людину, на яку напали в лісі, ви намагаєтеся взяти на гуманізм, звертаєтеся до її вищих почуттів. Просите, як я розумію, не проливати кров розбійників, що напали на нього? Має змилуватися над бандитами, бо вони, бідні, мають дружин, дітей, а хто й матір? А чи не здається вам, пане Кранмер, що рано про це турбуватися? Бо я дивлюся ваших пікінерів і бачу, як тремтять у них коліна при одній тільки думці про бійку з Геральтом з Ривії, відьмаком, який управляється з упирями голими руками. Тут не проллється ні краплі крові, ніхто нітрохи не постраждає. За винятком тих, хто зламає ноги, утікаючи в місто.

— Я,— спокійно проговорив краснолюд і молодцювато задер бороду,— не можу сказати нічого поганого про свої коліна. Дотепер я не тікав ні від кого й звичок не зміню. Я не одружений, про дітей нічого не знаю, та й мати, малознайому мені жінку, волів би не втягувати в цю історію. Але дані мені накази виконую. Як завжди, скрупульозно. Не звертаючись ні до яких почуттів, ні до вищих, ні до нижчих, прошу вас, пане Геральт з Ривії, ухвалити рішення. Я погоджуся з кожним і поведуся відповідно.

Вони дивилися один одному в очі, краснолюд і відьмак.

— Ну добре,— сказав нарешті Геральт.— Давайте кінчати. Шкода втрачати день.

— Значить, згоден,— Фальвік підняв голову, очі в нього заблищали.— Згоден на двобій зі шляхетним Тайлесом з Дорндалю?

— Так.

— Прекрасно. Приготуйтеся.

— Я готовий.— Геральт натягнув