Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

манячили… Ні вітряка ніде, ні сліду людського… Старі ниви й лани широкі лежать пусткою, або потоптані кінськими й верблюжими копитами. Ставки заросли травою, заглушені ряскою, зеленою цвіллю. Ні гуртів овець не видко, ні чабанів з палицями. Не сяють ні коси, ні серпи на сонці, не стугонять ціпи по буйному колосу, не чути ні пісні, ні ріжка чабанського, ні сопілочки, ніже плачу людського. Вимер степ, пустинею став. Пропливе інколи над мертвим полем білий сокіл, та й летить туди, на схід сонця, на той бік… Тільки в полі могили бовваніють… Он високо-високо у небі летять гуси і гегають, чуючи осінь… Он і журавлі ключем тягнуться на полудень і кричать… А разом тиха, мертва пустиня…

Скільки не дивиться Юрась, скільки не прислухається - мертве поле, мертва тиша… Він піднявся на могилу - чи не узрить його око хоч дзвіницю далеку, або церковцю біленьку… Могили, далеко бовваніють могили…

Ще дальше щось видко - не то ліс темний, не то село погоріле…

А ось і близько - нібито село… Він озирається… Так і є - одно попелище… Де були хати й будинки - одні димарі чорні у небо глядять… Знати тільки, де були улиш.. Он і від церкви зостались одні руїни, обгорілі головні, як після татарського кочовища… Тини у садочках розкидані, яблуні й грушки порубані і поламані, улики без бджіл на землі валяються, копанки й криниці землею і гноєм закидані… Одна ціла яблунька - і на ній гойдається одиноке червоне яблучко…

Пустиня, руїна… Зостались де-не-де хрести на кладовищах, та й ті поламані, то самі підгнивають і падають.

Вже надвечір якось Юрасеві на далекому крайнебі ввиділось, що там - щось живе, щось мотається у повітрі, наче крило вітряка. Так і єсть: то вітряк, то млинок над селом з вітром розмовляє. А де млинок, там, певне, й люди будуть». Юрась шпигає острогами свого вже потомленого коня. Хочеться йому мерщій побачити живих людей, почути живий голос От він вже близько. Вітряк все махає крилами. Але, піднявшись трохи на горбок, Юрась бачить ту ж руїну: село попалене, зруйноване… А все ж хоч вітрячок живе, крилами з вітром розмовляє… Він, Юрась, вже коло вітряка, коло крил… Вони все махають, мов живі шумлять… А людей нема. Хоч би собака загавкала. Юрась кличе:

- Ей! Хто там живий чоловік?

Ніхто не озивається. Тихо, тільки крила шумлять, мов живі, та в середині самого вітряка щось стукотить і гуде, звичайно, вітряк меле. Юрась об’їхав вітряк, спиняє коня коло невисокого рундучка.

- Ей, чоловіче! Озовись, хто єсть тут живий!

Ніхто не озивається. Чути тільки - гуде й стукотить…

- Мабуть не чують… А може - старе, глухе… Діду! Агов, озовись!

Мертва тиша… Ні, не мертва: гуде й стукотить.

Юрась злізає з коня і піднімається по східцях рундучка до дверей. Двері відчинені. Він увіходить. Темно, нікого й нічого не видко. А вітряк, колеса, цівки, ступи - усе працює як слід.

- Хто тут? Чоловіче! Діду! Глухий, чи що?

Хоч би словечко - нема людського голосу. Юрась придивляється. Шестерня крутиться, аж гуде. Камінь бігає кругом, мов живий. Рукав над ларем трусить муку, але мука не труситься у лар. Заглянув Юрась у лар: лар порожній, хоч би жменька, хоч би пилина муки - одно павутиння… Глянув управо - товкачі, мов живі, стукотять, піднімаються, падають у гнізда, а там хоч би зеренце…

Вітряк мертвий… Мертвий, а живе, дише, ходить, стукотить…

Юрасеві страшно стало, аж волосся на голові заворушилось… Се вітряк живе невидимою силою, темною силою, нечистою… Ні душі живої, ні помольців, ні зерна, ні помолу, - а живе…

Чи не те ж саме й Україна правобережна? Ні людей, ні городів, ні сіл - один Юрась, як оцей вітряк покинутий, забутий людьми… Йому здавалось, що серце його, котре так нило і щеміло, - се та шестерня покинутого, забутого людьми вітряка, і каменюка, така ж важка, як ті жорна, привалилась до серця Юрасевого…

Мов несамовитий вискочив він з страшного, проклятого кимсь вітряка, і, не озираючись на його крила скажені, поскакав конем світ за очі.

Ніч застигла їх на узліссі темного бору, де вони знайшли і пашу для коней на сіножаті, і водопій у маленькій річечці, що бігла по камінцях і мов розмовляла та шепотіла про щось усю ніч з побережною травицею.

Вже на другий день вони були коло Суботова.

Тут тільки Юрась ніби прокинувся і згадав, чого він їхав до Суботова, - найти своє військо, своїх козаків. Ні війська, ні козаків, ні України - нічого не зосталось - одна руїна! І Суботів - руїна! Юрась заломив руки.

Або на світі не бути, або ту, тогобічну Україну добути!

І він повернув назад до Немирова - дожидатись Калги-султана з ордою.

* * *

Сірко не пережив сорому і погибелі правобережної України. Тяжко занедужавши душею і тілом, він замовив собі труну - свою вічну домовину, і вже не спав на ліжку у себе в курені, чи то у полі з сідлом під головою, як було перш спочивав у походах або у Січі, - труна була його м’яким і вічним спокоєм, а 1-го серпня 1680 року Божого його не стало.

А Юрась? Не добув він собі ні слави батьківської, ні сьогобічної України, а добув - тяжко й вимовити - султанський шнурок!

Ось він - знов у Едекулі.

- Тату, тату! За твої хиби я несу кару люту… Але - на то Божа воля…

У відчинене віконце Едикула залетіла ластівка.

Чи не з України ти, моя ластівочко, вісти принесла? Що тепер там - там, де тихі води, де ясні зорі, де мир хрещений, де край веселий?

За дверима щось брязнуло. То увіходить Тугай-бей з яничарами.

На золотому блюді - шнурок…

- Господи! Прийми дух мій… Прощай, Україно!..

КІНЕЦЬ.

Григорій Мачтет

Заклятий козак

Ну, та й казки ж розказував дід мій небіжчик, царство йому небесне!.. Навіть у Полтаві його знали, дарма, що до Полтави од нашого хутора і за тиждень не доберешся, особливо восени, по грязюці. Що то - слава; ні бездоріжжя, ні далечині нема для неї, так. і пливе з людською поголоскою, мов хвиля за хвилею… І частенько таки заглядали до нас люде тих казок послухати: чи то в Кобеляки хто іде, чи в Золотоношу на вибори, чи на хрестини