Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

й підстрибуючи. Мало хто може це побачити, всі перейняті самими собою в біганині будня. Я лиш хотів би попередити: читачу, не створюй собі заздалегідь уявлень щодо мого стану. Я однозначно застерігаю щодо його хибного оцінювання — рівною мірою зі знаком плюс, як і мінус. От тільки жодної романтики. Цей стан такий же, як і будь-який інший, він так само несе в собі знамення найприроднішої зрозумілості та звичайності. Будь-яка парадоксальність не діє, щойно ти один раз опинишся по цей бік ситуації. Велике протверезіння — так я міг би назвати свій стан, звільнення від усіх тягарів, танцювальна легкість, пустка, безвідповідальність, стирання різниць, попускання всіх прив’язок, розмивання кордонів. Ніщо не тримає мене, ніщо не в’яже, ніщо мені не впирається — безмежна свобода. Дивне збайдужіння, з яким я легко долаю наскрізь усі виміри буття, — власне кажучи, це мало би приносити задоволення, проте хіба я знаю? Ця бездонність, ця всюдисутність, нібито безтурботна, байдужа і легка — гріх нарікати. Є такий вислів: ніде не нагріти місця. Це саме воно: я вже давно перестав гріти хоч якесь місце під собою.

Коли з вікна моєї кімнати високо вгорі я дивлюся на місто, на дахи, вогнетривкі стіни й димарі в бурому світлі осіннього світанку, на весь цей густо забудований краєвид з висоти пташиного лету, заледве розповитий з ночі, блідо розвиднений до жовтих обріїв, потятих на світлі стрічки чорними збуреними ножицями воронячого крякання, то відчуваю — це життя. Кожний з них засів у собі, в якомусь дні, що в ньому будиться, в якійсь годині, що належить йому, в якусь мить. Десь там, у напівтемній кухні, заварюється кава, кухарка вийшла, бруднуватий відблиск полум’я танцює на підлозі. Час, який спантеличила тиша, ненадовго відпливає поза себе назад, і через ті необліковані хвилини ніч знову росте на хвилястій шерсті кота. Зося з другого поверху довго позіхає й потягається, поки, беручись за прибирання, відчинить вікно; щедро наспане, вихроплене повітря ночі ліниво пересувається до вікна, проходить крізь нього, повільно вступаючи в буру й задимлену сірятину дня. Дівчина, потягуючись, запускає руки в тісто постелі, ще тепле, накисле від сну. З внутрішнім трепетом, з очима, повними ночі, вона врешті витрушує через вікно велику й тяжку перину; на місто летять пір’їни, зірочки пуху, лінивий засів нічних видінь.

У такий час я мрію про те, щоб стати постачальником свіжих булок, монтером електромереж або збирачем коштів на медичне страхування. Чи принаймні сажотрусом. Уранці, щойно розвидниться, входиш до якоїсь брами, ледь відхиленої при світлі двірникового ліхтаря, недбало приклавши до дашка два пальці, про щось жартуючи, і вступаєш у той лабіринт, щоб згодом, десь пізно ввечері, на другому кінці міста, покинути його. Протягом усього дня перелазиш із помешкання до помешкання, провадиш одну й нескінченну, плутану розмову, поміж одним кінцем міста й іншим, поділену на партії серед пожильців — запитуєш про щось в одному помешканні, а відповідають у наступному, кидаєш дотеп в одному місці й довго збираєш плоди сміху в дальших. Супроводжуваний затраскуванням дверей, мандруєш через тісні коридори, захаращені меблями спальні, перевертаєш нічні горщики, наштовхуєшся на рипливі возики, в яких плачуть діти, нахилившись, піднімаєш пожбурені брязкальця немовлят. Без потреби довго застрягаєш у кухнях та передпокоях, де прибирають служниці. Дівчата, увихаючись, напружують молоді ноги, напинають випуклі литки, грають, полискуючи, дешевим взуттям, стукотять завеликими пантофликами…

Такі мої мрії о цій безвідповідальній замежовій порі. Я їх не зрікаюся, хоч і бачу все їхнє безглуздя. Кожний повинен знати межі своїх можливостей, як і те, що йому личить.

Для нас, пенсіонерів, осінь загалом небезпечна пора. Хто знає, з якими труднощами в нашому стані досягаєш сякої-такої усталеності, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути того, щоб не розсіятися і з власної вини не згубитися, той зрозуміє, що осінь, її вихори, збурення та інші атмосферні конфузи не сприяють нашому й без того поставленому під загрозу існуванню.

Проте є в осені й інші дні, повні спокою та задуми, й вони з нами лагідні. Часом трапляються такі дні без сонця — теплі, імлисті й бурштинові на далеких овидах. У проміжку між будинками раптом відкривається вид углиб, на цілий шмат неба, що сходить донизу, все нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших обріїв. У цих перспективах, які відкриваються у глибини дня, погляд немовби мандрує календарним архівом, вирізняє вибрані місця в нашаруванні днів, безконечні реєстратури часу, що довгими алеями відходять у жовту і світлу вічність. Усе це громадиться і шикується у споловілих і змарнованих формаціях неба, в той час як на першому плані — нинішній день і теперішня мить, і мало хто зводить погляд у напрямку далеких полиць того оманливого календаря. Похилені до землі, всі кудись ідуть, нетерпляче один одного минаючи, і вся вулиця почеркана лініями цих пересувань, зустрічей і минань. Але в цій прогалині між будинками, крізь яку погляд злітає на ціле місто внизу, на всю архітектурну панораму, просвітлену ззаду смугою ясності, що млявішає ближче до обріїв, виникає перерва й затишшя в гаморі. Там на просторому і світлому майданчику ріжуть дерево для міської школи. Там чотиригранниками поскладано штабелі міцної здорової деревини, яка поволі, одне поліно за другим, слабне від пил і сокир заготівників. Ех, деревино — вірна, поштива, повновартісна матеріє дійсності, наскрізь чиста й ретельна, втілення правильності і прози життя. Хоч як глибоко залізеш їй у коріння — не знайдеш нічого, що вона б не виявила вже над поверхнею, прямо і без застережень, завжди рівномірно всміхнена і просвітлена тією теплою й певною світлістю своєї волокнистої серцевини, зітканої на зразок людського тіла. У кожному свіжому зламі розрубаного поліна проглядається хоч і нове, та все ж завжди те саме, усміхнене й золоте, обличчя. О, предивна тілесносте дерева, тепла без екзальтації, здорова наскрізь, пахка і мила!

По-справжньому сакраментальна дія завжди поважна і символічна. Рубання дерева! Я годинами міг би отак стояти у цій світлій прогалині, відкритій у глибину пізнього пополудня, й дивитися на ці мелодійні пили, на розмірену працю сокир. За всім оцим давня, мов рід людський, традиція. У цьому світлому вищербі дня, в цій прогалині часу, відкритій на жовту й зів’ялу вічність, штабелі букового дерева нарізають ще з Ноєвих часів. Ті самі патріархальні й одвічні рухи, ті самі змахи, ті самі нахили тіла. Вони стоять по пахви у своєму золотому теслярстві й поволі вгризаються в кубометри і шари дерева, обсипані трачинням, з відблиском-іскринкою в очах, вони прорубуються