Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- Цікаво, чи побачимо розбитий шпиталь? - спитав і собі Чумак.

Коли ввечері сотня проходила досить близько біля цього шпиталя, Чумак підбіг до сотенного й показав йому рукою на бальки зі шпитальної стелі, напівзасипані землею.

На нічліг сотня зупинилася в густому лісі, і на випадок бою кожний підібрав собі добру бойову позицію. Розставили стійки й розпалили ватри. Повстанці грілися, але коли б трапився ворожий наскок, кожний добре знав своє бойове місце й зайняти його кожної секунди. Ніч була ясна, місячна і - як жартував Петя - романтична. Але в уяві стояв лише білий хліб, і про нього всі говорили. Якби зараз хтось дав кожному воякові по хлібині, то навіть найбільші ворожі маси не були б великою проблемою.

Петя лежав коло вогню похмурий і мовчазний. Він уже навіть трохи опух із голоду.

- Ти, бачу, таки добре поправився, - зиркнув на нього Чумак і простягнув йому свою останню маленьку печену картоплину, яка зараз мала більшу вартість, як найцінніший діямант у світі. Петя взяв її опухлою рукою, обережно розломив і половину віддав назад Чумакові.

Після тривалих дощів ночі були дуже холодні, й кожний вояк цокотів зубами. Між повстанцями не було ані одного хворого - лише голодні, опухлі з голоду й поранені. Хто бачив колись цих гордих, веселих, співучих і жартівливих молодців, той сьогодні їх не впізнав би. З цих прикмет залишилися тільки гордість і завзяття. Лежачи біля вогню, вони між собою майже не говорили, але кожний думав про те, що якби тут було українське населення, то справа виглядала б цілковито інакше.

Колись у цих теренах понад чотири роки кипіло українське повстанське життя, й наші люди бачили не одну перемогу відділів УПА над ворогом. Сюди ворог не відважувався й ногою ступити, бо добре здавав собі справу із ситуації, яка тут створилася. Це вже не був бунт кількох сотень націоналістів, а могутній зрив нації проти поневолювачів. Не помагали підлі ворожі провокації, підступи, арешти чи залякування, й іще два місяці тому ворог не мав найменшого поняття про стан відділів УПА й сітки ОУН. Це були вже не ті часи, коли малосвідомий нарід видав катам Біласа й Данилишина, бо тепер українське населення не лише не зраджувало своїх, а масово включалося у вир боротьби.

В той час, коли Африка й Нова Гвінея скликали до виборчих урн свої народи, частина яких іще й досі була канібалами, підла польська комуна з гуманними кличами на своїх прапорах відкинула конституцію 3-го травня, виелімінувала з національного гимну Бонапарта, співала на ціле горло про «Сталіна рідного» й після дворічної підготови рушила на знищення українців на їх рідній землі. Правда, тепер поляки вже не воювали проти «русінуф», а проти «запеклих українців-бандерівців»…

Петя підсував ногою до вогню недопалені патики, а Чумак голився тупою кухарською бритвою і проклинав її на всі лади.

- Чумаче, - перегодя відізвався Петя, - чи ти щось чув про великий рейд?

- Дуже мало. Й не знаю, чому ми тут викінчуємося голодом.

- «Старий» мусить зв'язатися з Реном, - продовжував Петя, але в цю мить до них підійшов Громенко, й він, лежачи, підніс руку до чола. Це саме зробив Чумак.

- Як чуєтеся? - запитав командир.

- Знаменито! - відповів за обидвох Петя.

- Ще завтра, а тоді справи покращають, - потішав їх командир Громенко й, побачивши, що робить Чумак, підморгнув до Петі:

- Чумак збирається на дівки й голиться.

- Та боюся, щоб вошей у бороді не завести… Командир Ґроменко сказав уже поважним тоном:

- Здається, що завтра буде «гаряче», бо тут сконцентровано дуже багато ворожих військ. Якщо до них не приєднають відділів КВБ, то цю голоту якось поженемо.

Чумак підсміхнувся, бо знав, що сотенний мав на увазі регулярне вороже військо.

- Як ваш рій із набоями? - запитав командир.

- До кулемета залишилося 350, а до свого ППШ маю тільки 65, - відповів Чумак.

- Ну, то ще не так страшно, - сконстатував сотенний і вже на відході додав: - У кожному бою старайтеся забрати від ворога якнайбільше набоїв.

А цей ворог зараз усю свою увагу звернув на ліси Хрещатої. їх найкраще знав курінний Байда, бо був у цьому терені заступником командира Рена до березня 1946 року. Він тепер провірив кілька зв'язкових пунктів, але покищо контактів ні з куренем Хріна, ані з командиром Реном не нав'язав.

Верховіття дерев знову освітило сліпуче сонце, й почався новий день. Скільки тих днів уже пройдено на буремній путі! Що ж принесе сьогоднішній? Навряд чи він буде погожим. Он сонце щойно викотилося з-поза гір і лісів, а рух ворожих частин уже чути в довкіллі. Яким же буде цей день? Скільки доведеться звести боїв? Скільком друзям сьогодні світить останній раз це тепле сонце?…

Сотня поволі посувалася вперед, посувалася обережно, але впевнено. Й хоч пересічний вік вояків становив 22 роки, своєю поведінкою вони виглядали сьогодні на 40-50. Вони були спокійні й нагадували поранених левів, оточених тисячами диких собак. Гаркнувши тут і там із кулемета чи автомата, вони йшли далі, йшли суворі, але жартів не бракувало також. Осторонь від стрілецького рядка скакав на одній нозі поранений доктор Шувар, біля нього йшов тоненький, як соломина доктор Зубенко, а за ними слідував поранений стрілець Гудим. Цей останній звернувся до доктора Шувара:

- Докторе, підтримайте доктора Зубенка, щоб його, бува, не перевернув вітер!

Доктор Шувар лише усміхнувся й далі скакав на одній нозі.

Сотня спроквола йшла лісом, а за нею слідував ворог, стримуваний кулеметними серіями ар'єргардної оборони. Стрілець Півень уже не мав сили рухатися й лишався позаду. Про яку-небудь допомогу йому не було й мови. Його доганяв ворог, і вкоротці, побачивши безвихідне положення, Півень застрелився.

Ситуація була погана. Великі ворожі сили півколом наступали за сотнею. Очевидно, ще минулої ночі ворог побачив із літака ватри в таборі сотні й почав одразу її переслідування.

- Значить, ми йдемо в засідку, - сказав сотенний Громенко до командира Байди.

Маршуючи під гору, змучені повстанці ледве тягнули ноги. В додатку до всього день був дуже гарячий і парний, і коли вночі зуби стукотіли від холоду, то тепер після інтенсивних дощів, коли пригріло сонце, всі обливалися потом від нестерпної спеки.

Зліва показалася маленька галявина. Як звичайно, відділ УПА в таких випадках не виходив на відкрите поле, тому й тепер сотня скрутила дещо вправо, щоб цю галявину оминути. Тут росли дуже