Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

збиткувався з пана полкового обозного, котрий міг завтра ж урвати йому життя, — збиткувався, як тільки хтів та вмів, як йому веліло мужнє серце, і то була гра небезпечна смертельно (бо справжнє мистецтво, як і всяка зброя, небезпечна є річ), і все він панові перед народом виклав, усе, що знав, усе, що йому підказало сумління митця, народного артиста: і те, що він панщину важчу та важчу заводить по своїх маєтностях, і то, що він, запорожець колишній, бундючиться, величається, мов чумацька воша, супроти простих людей (він там важний, де вікна маленькі), і що він, хоч і лютує війна, дметься навіть перед козацтвом, котре ллє свою кров (нема в світі над «ми»: своє пузо не дми!), і що багатіє він, невідь звідки загрібаючи добро, і знов-таки — про його незбагненні стосунки з гетьманом: чи не пан Купа, бува, йому виказав кілька днів тому Козака Мамая, котрого не вдалось гетьманцям повісити лише тому, що не народився ще, бач, той катюга, котрому пощастило б навіки вговтати Козака Мамая, — і про все про те Прудивус — що не скаже, мов зав'яже.

7

Ось чому Демид Пампушка-Купа-Стародупський аж потемнів, мов буряк, посинів, мов курячий пуп, а то вже став блакитно-попелястий, як у житі волошка, і аж тоді лише збагнув Прудивус, що довів його до останнього пруга, та й заходився котити свою виставу далі, до її зарані передбаченого кінця.

— Гей, ви, Стецьки! — зневажливо гукнув він до Стецька-Данила й до пана Купи-Стародупського. — Постережіть лишень мою лисицю.

— Яку лисицю? — з очевидним зусиллям повертаючись до своєї ролі, спитав Данило Пришийкобиліхвіст. — Яку лисицю?

— Оту, що в мішку.

— Хіба ж то не кіт?

— Жива шкурка лисиці — на шапку й на рукавиці. Кумедія вже йде до кінця: піду на базар — пошукаю купця.

— Але ж і я — без шапки! — скинувся Стецько. — А голова моя лиса змерзла без твого лиса. Продай-но!

— Ке сюди грошики!

— Скільки?

— Ні п'ять, ні шість.

— Тобто чотири?

— Тобто сім.

— Тримай! — погодився Стецько і став лічити: — Раз, два, три, чотири… сім!

— Після чотирьох має бути п'ять і шість.

— Але ж ти сам сказав: ні п'ять, ні шість.

— Хоч дурний, так хитрий. Ну, нехай! — і, сховавши грошики за пазуху, Клим попередив: — Тільки мішка не розв’язуй, поки не прийдеш додому.

— Чому?

— Втече твоя шапка, — і він одступив на край кону.

— Поки шапка втече, а ти вже тікаєш… Куди ж це ти?

— Недалечко… Я зараз!

— Ку-ку-куди? — спитав Стецько, знов заникуючись од недоброго передчуття.

— Настав-но вухо, — таємничо прошепотів Климко-Прудивус. — Ближче! — і він не дуже й тихо, навіть товстіше, як завше, сказав з баса: — До вітру!

— Тс-с-с-с! — озираючись на притомних глядачів, ніяковіючи та червоніючи, просичав соромливий Стецько, бо ж виховання пан мав таки панське: бути безсоромним, де потрібен сором, і навпаки. — Люди ж чують!

— Я ж — не до того вітру, до якого ти думаєш!

— А до якого ж?

— Аж ось побачиш… — і Климко зник за коном, а вистава який час котилась далі на мигах, на рухах, без жодного слова.

Лишившись на самоті з власною шапкою та з власною смертю (вони ворушилися й вовтузилися в мішку та під макітрою), Стецько зустрітися з небезпечною панною не поспішав, а лисина без шапки мерзла-таки, хоч і було жарко серед літньої днини, — тож і цікавило його: стане лиса тільки на шапку чи й на рукавиці? — і він поспішив розв'язати нявкучий мішок, і куплений котик любісінько втік, — а що податися в прегустому натовпі було нікуди, то він і скочив на одну з шибениць, котра лишилась на кону, і звідти шипів на макоцвітну пику Стецька, що в ту мить не могла розсмішити самого либонь рудого котика, бо вже реготали на базарі навіть коні з лошатами, віслюки навіть реготали, хоч і нелегко тепер повірити: як це ті лицедії, не бувши членами Театрального товариства, могли щось путнє створити на кону?

Отож усі там реготали, крім хіба незворушних німецьких купців, котрі, не розуміючи ні слова, не могли розшолопати, що ж воно діється: чи не зійшла вся ця юрба з ума?

8

Не реготав і Михайлик, бо все в житті сприймав насправжки, ні в чому не бачивши смішної сторони, навіть на смак не знаючи — що таке є сміх.

За собою цю ваду коваль добре знав.

Він часом навіть просив у кузні ковалів та коваленків, ще там, дома, в Стародупці:

— А розсмішіть мене!

Проте ніхто ще не зумів того зробити, бо здавалось Михайликові, буцім йому не смішно, хоч він сам легко міг розсмішити ненароком будь-кого.

Або просив у товариства:

— Розгнівайте мене!

Хоч розгнівить його досі ніхто й не зумів, і Явдоха тим журилась, бо ж, як кажуть люди: добрий — дурневі брат.

Та й сам він, чудний хлопчина, смутився від тої гризоти, бо здавалось йому, що й до ворога він буде такий же добренький, і коваль стидався в собі тої дівочої доброти.

А то ще бувало просив:

— Настрахайте мене!

Але й налякати його не вмів ніхто, бо здавалось, же й не страшить його ніщо, бо й сам він будь-кого міг наполохати до смерті.

Він знав ті вади за собою й вельми від них смутився, буцім він є бовдур нечутенний, недвига серцем, та й несміливий він, I незграбний, і недотепний, і не зугарен ні на що, і соромливий, і боязкий, — і парубок сам себе не любив за той гандж, і завше тримався матінки, що без неї, собі не вірячи, боявся й кроку ступити без любої та милої нені, яка була для нього в усьому зразком: і розумна, і смілива, і працьовита, і метка, і до всього уважна.

Сміх сміхом, а вона й тепер, Явдоха, до всього придивлялась і все бачила, і ніщо и не дивувало, навіть те, що притомні глядачі, поки Стецько мав халепу з рудим котом, почали складати на воза біля кону свої доброхітні даяння — хто що мав, м то й гроші навіть, на які прозоро натякав, закликаючи базар до вистави, громогласний сміхотворець Тиміш Прудивус.

А він сам, гой довготелесий Климко-Прудивус, зникши тимчасом поза коном, уже виринув з другого боку, скоренько перебравшись за козака й застібаючи на ходу нап'ятий на голе тіло старенький червоний жупан і шукаючи поглядом, куди по-літи старе лахміття, щоб руки звільнити та причепити шаблюку, що стирчала під пахвою… Лукаві мислі Климкові крізніли на виразному обличчі, і кожен