Марина та Сергій Дяченко - Долина совісті

У кишені Богорада запищав телефон.

— Алло?

Знадвору, за величезними вікнами, шумів вітер. Унизу підморгував, закритий гілками, білий тьмяний ліхтар. Пахло, здається, оліфою — і ще чимось специфічним, Влад ніколи не був у майстернях художників, але специфічний запах був йому чомусь знайомий.

— Слухаю, — додав Богорад. — Ага… Ага. Ну, звісно. Дякую, Саню…

Промінь ліхтарика піднявся вище. Білим пальцем уперся Ведрику в обличчя:

— Ось і все, Фроле. Мотив у тебе… Гарний такий мотив.

— Брехня, — категорично заперечив Ведрик. — Брехня.

Богорад обернувся до Влада:

— На останні роботи Ведрика до непристойності зросли ціни. І продовжують рости… Дві мініатюрки, що їх він подарував друзям, пішли на аукціоні по двадцять тисяч кожна. Тут, — Богорад повів рукою, позначаючи навколишній темний простір, — просто золоті гори якісь… Так?

Фрол спробував висковзнути зі світної плями, Богорад наздогнав його променем ліхтарика:

— Стояти… З таким мотивом, Фроле, тобі треба завмерти і не рухатися.

— Брехня, — нудно повторив Ведрик.

За спиною в нього — Влад здригнувся — з’явилося обличчя. Великі мазки блікували в білому слабенькому світлі ліхтаря.

На картині зображено було худорлявого молодого чоловіка з маленькою гострою борідкою.

— Хто це? — механічно спитав Влад.

Ведрик повернувся всім тілом. Приплющив очі від сліпучого світла:

— Це я… Не ваша справа. Це мій портрет, ясно вам? Мій портрет теж не належить мені за законом?!

В обличчі молодого бороданя вгадувалося щось — невловиме — від Фрола Ведрика, квадратнолицього і тлустого. Юнак міг би бути Ведрику, наприклад, небожем.

— Дивно, — тихо сказав Влад. — Дивно, що вона не впізнала…

— Вона не впізнала?!

Ведрик пірнув під світний промінь. Щось загуркотіло, падаючи. Темна тінь сахнулася вбік, і промінь метнувся вбік. Гупнув на підлогу ліхтар. Ведрик відскочив од Богорада, зробившого спробу його схопити, — і загуркотів униз східцями. Звідтіля відразу ж долинув його жахливий крик — і короткі нерозбірливі репліки кількох чоловічих голосів.

— Хто там? — поцікавився Влад.

— Поліція, — пояснив Богорад, піднімаючи ліхтар. — Усе, йому не викрутитися. Можете спокійно спати, пане Палій… Життю пані Анжели Стах нічого не загрожує.

Влад зачув іронію в його голосі. Хотів відповісти — по-перше, подякувати, по-друге, попросити вибачення, що так нерозважливо проговорився, а по-третє, спробувати порозумітися. Пояснити, що Анжела… Що вона…

Але він не встиг.

Промінь ліхтарика вп’явся в темне полотно. З полотна — із темряви — дивилася зухвала, весела, жива і сильна жінка. Влад упізнав її одразу — хоч та й була на років десять молодшою, хоча й зображена у авторському баченні Соника… Самсона Ведрика, кожен мазок якого клався замиловано. Світло, тінь, рух, подих, життя…

— Ну, що ж, цілком пристойно, — сказав Богорад за його спиною. — Непогана робота, правда?

Влад не відповів.

У задушливій майстерні йому привидівся запах літа й апельсинів.

ЧАСТИНА П’ЯТА

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Разом

* * *

Спалахи численних фотоапаратів дробили цей вечір на безліч кадрів. Ніхто не існував сам по собі — усі позували, невимушено і з задоволенням. Пані у вечірніх сукнях; шлейфи дорогих запахів, що петлями витали в повітрі; діаманти на високих напудрених шиях, суцільна чорнота смокінгів і строгих піджаків, яскраві краватки, старомодні оксамитові «метелики» під накрохмаленими гострими комірами, білі зуби, що віддзеркалювали світло люстр, сотні блискучих очей — усе це бачилося Владу не звичною «відеострічкою», а стоп-кадрами, завмерлими картинками, вихопленими з життя за допомогою нещадних білих спалахів.

Він втомився. Анжела — ані крихти. У бордовій вечірній сукні з оголеною шиєю і плечима вона почувалася так само легко і невимушено, як у власній шкірі. Влад бачив, якими поглядами проводжають її чоловіки і якими — жінки. Ні, Анжела не вміла бути непомітною.

Перед початком фільму знімальна група піднялася на сцену, і Влад відразу осліп від світла прожекторів та не бачив нічого, крім візерунка кровоносних судин на внутрішньому боці власних повік. Він уклонявся в гуркітливу від оплесків порожнечу, а потім його легенько підштовхнули до мікрофона, схожого на обтягнутий поролоновою рукавичкою боксерський кулак. Влад посміхнувся, хоча й досі нічого не бачив, і сказав кудись прямо перед собою, наскільки він радий сьогоднішній прем’єрі та яким щасливий буде, якщо Гран-Грем матиме успішну екранну долю, й іще щось такого ж штибу, миле, доброзичливе й ні про що.

Спустившись у залу, Влад не відразу знайшов своє місце, оскільки після атаки прожекторів на його очі звичне освітлення видалося чорним, як південна ніч. Урешті-решт, Анжела буквально піймала його за руку, і Влад сів поруч. Усе світло в залі остаточно згасло, й у цій темряві оголився — як красуня, з шовковим шерехом, — екран.

— Чого ти боїшся? — запитала Анжела, наблизивши губи до самого Владового вушка. — Заспокойся…

Влад сидів, намертво вчепившись у бильця, почуваючи себе космонавтом на випробуванні.

Розпочався фільм.

Замерехтіли пейзажі, затягнуті серпанком гори, оповиті димом ліси. Навмисно нерухомі групи високих постатей перед величезними варварськими багаттями, глибокі характерні обличчя з написаною на них суворою біографією, історія кроленяти-напівкровки, підкинутого в печерне місто…

Влад був би вдячний, якби йому показали фільм — причім, уперше — поза цим залом. Без юрби в смокінгах і вечірніх сукнях. Просто залишили б наодинці з нерідною дитиною, підкидьком, схожим — і несхожим — на Владове уявлення про те, як треба знімати «Гран-Грема». Зал заважав йому, здавалося чомусь, що він приймає пологи на ринковій площі. Здавалося, ніби весь зал дивиться йому в потилицю.

Якоїсь миті він навіть обернувся — на всіх обличчях лежав відблиск екрану, в усіх очах відбивався напівтроль, і тільки найближчі сусіди позад Влада здивовано на нього покосували, не розуміючи, чому це пан сценарист посеред фільму крутить головою.

— Ти чого? — запитала Анжела, лоскочучи Владове вухо теплим делікатним подихом.

Він не відповів.

На фінальних титрах почалися оплески. Влад пам’ятав, як вони з Анжелою йшли широким коридором з аплодуючих, усміхнених, задоволених життям людей, і час від часу чиясь рука по-дружньому торкалася до його ліктя — але насправді прагнучи долучитися, відірвати шматочок густої і щільної аури загальної уваги, що, напевно, і називалося «славою». Принаймні багато людей уявляють її саме так — море зацікавлених, захоплених, жадібних поглядів, дотики, спалахи, посмішки…

Брижі на м’яких килимах. Влад спіткнувся — заспалахували камери. Завтра всі центральні газети вибухнуть рецензіями, й половина з них будуть рожевими, а половина — жовтими. Подекуди Влад побачить себе на фото — коли він, прямий, як ціпок, стоїть на сцені, осліплений прожекторами. Або в не вельми привабливій позі, саме коли спіткнувся. Залежно від змісту рецензії…

Їхній з Анжелою шлях пролягав