Роджер Желязни - Бог Світла

роковано їй пробувати у світі простою смертною і завше відроджуватись у немолодих роздобрілих тілах, які не могли прийняти на себе всієї могутності її Образу та Атрибутів. Так милосердно вчинили з нею, бо визнали, що стала вона змовницею випадково, збита з пуття Куберою, якому довірилась.

Коли ж послали по Владику Яму, аби постав він перед судом, то знайшли у темниці лише його мертве тіло. Виявили, що в його тюрбані була схована маленька металева скринька. Й вона вибухнула.

Після розтину тіла Вершителі Карми зійшлись на нараду.

— Чому він не випив отрути, коли хотів померти? — спитав Брахма. — Куди легше сховати пігулку, ніж вибухівку.

— Можна було б припустити, — сказав один з Вершителів Карми, — що десь у світі він запасся ще одним тілом, у яке мав намір перенестися за допомогою системи передач, запрограмованої на самознищення по завершенні роботи.

— Таке можливо?

— Ні, звичайно ні. Такий пристрій громіздкий і складний. Правда, Яма похвалявся, що може все. Якось він намагався мене переконати, що таке обладнання сконструювати можна. Проте контакт між обома тілами має бути безпосередній і здійснюватися за допомогою численних дротів і кабелів. А такий малесенький пристрій не може розвинути потрібної потужності.

— Хто змайстрував вам психозонд? — спитав Брахма.

— Владика Яма.

— А Шіві Громову Колісницю? А Агні вогняний жезл? Нещадний лук для Рудри? А Тризуб? А Блискучого Списа?

— Яма.

— Хочу вам повідомити: десь під ту пору, коли, мабуть, працювала ця маленька скринька, сам собою ввімкнувся головний генератор у Безмежних Палатах Смерті. Він пропрацював трохи менше п’яти хвилин і сам же й вимкнувся.

— Система передач?

Брахма стенув плечима.

— Настав час покарати Сама.

Що й було зроблено. А оскільки одного разу він уже помирав і це не дало бажаного наслідку, цього разу вирішено було, що виносити йому смертний вирок немає сенсу.

Тому-то його й було перенесено. Але не в інше тіло.

Звели радіовежу. Сама напхали наркотичним зіллям, обліпили дротами переносного пристрою — все як годиться, тільки не було другого тіла. Натомість дроти було припасовано до конвертора вежі.

І випромінено було його атман через відкрите склепіння прямо у величезну магнітну хмару, що огортає всю планету і називається Мостом Богів.

А затим даровано йому було унікальну відзнаку: друге поховання на Небесах. Що ж до Ями, то це було його перше поховання, і, споглядаючи, як здіймається вгору дим од багать, гадав Брахма, де ж він зараз насправді.

— Будда пішов у нірвану, — проголосив Брахма. — Молітеся по Храмах! Співайте по вулицях! У славі пішов він! Перебудував він стару релігію, і кращі ми тепер, ніж були бодай коли! А той, хто не згодний, хай згадує про Місто Жадань!

Так воно й було.

Однак вони так і не знайшли Владику Куберу.

Демони гуляли на волі.

Нарощував сили Нірріті.

То в тому то в тому куточку світу знаходився хтось, хто пам’ятав біфокальні окуляри або вбиральні з вируючими водопадами, нафтохімію або двигуни внутрішнього згоряння — і той день, коли відвернуло сонце лице своє від правосуддя Небес.

А Вішну, чували, казав, що нарешті й на Небо прийшло запустіння.

VII

Ще одне ім’я, яким його називали, було Майтрея, що означає Бог Світла. Вернувшися з Золотої Хмари, помандрував він до Палацу Ками в Кайпурі, аби обміркувати там плани, зібратись на силі та підготуватися до Дня Юги. Повідав якось один мудрець, ніби нікому не дано перестріти цей День, а лише згодом дізнаєшся, що воно сталося. Бо ж свіне цей день так само, як свіне усякий день, і плине так само, підсумовуючи історію світу.

Подеколи називали його Майтрея, що означає Бог Світла…

— Світ — це жертовний вогонь, сонце — його паливо, сонячні промені — дим, днина — полум’я, сторони світу — жарини та іскри. На цей вогонь підносять боги дар віри. З цього офірування народжується Цар Місяць.

Дощ, о Гаутамо, це вогонь, рік — його паливо, хмари — дим, блискавка — полум’я, жар, іскри. На цей вогонь підносять боги Царя Місяця. З офірування цього народжується дощ.

Світ, о Гаутамо, це вогонь, земля — його паливо, вогонь — дим, ніч — полум’я, місяць — присок, зорі — іскри. На цей вогонь підносять боги дощ. З офірування цього виникає їжа.

Чоловік, о Гаутамо, це вогонь, його відкритий рот — це паливо, дихання — дим, мова — полум’я, око — вуглини, вухо — іскри. На цей вогонь підносять боги їжу. З офірування цього виникає дітородна сила.

Жінка, о Гаутамо, це вогонь, тіло її — його паливо, коси — дим, лоно — полум’я, насолоди — жарини та іскри. На цей вогонь підносять боги дітородну силу. З офірування цього народжується людина. Вона живе стільки, скільки їй судилося жити.

Коли людина вмирає, несуть її і оддають вогню. Вогонь робиться її вогнем, паливо — її паливом, дим — її димом, полум’я — її полум’ям, попіл — її попелом, іскри — її іскрами. На цей вогонь підносять боги людину. З офірування цього постає людина у променистій величі.

Брігадараньяка Упанішада (VI, 2, 9–1)

У високому голубому палаці зі стрункими шпилями та оздобленою філігранню брамою, де свіже повітря насичене гострим запахом морської солі й пронизане криками узбережних істот, від чого дужче хочеться жити і втішатися радощами життя, Владика Нірріті Чорний допитував приведеного до нього чоловіка.

— Як тебе звуть, мореплавцю? — спитав він.

— Ольвагга, пане, — відповів капітан. — Чому ти винищив усю мою команду, а мене лишив живого?

— Бо хочу допитати тебе, капітане Ольвагго.

— Про що?

— Багато про що. Адже старий морський вовк може пізнати багато у своїх мандрах. Чи надійно я контролюю південні морські шляхи?

— Надійніше, ніж я гадав, інакше мене б тут не було.

— А інші — не наважуються ризикувати, так?

— Так.

Нірріті підійшов до вікна і, повернувшись до бранця спиною, задивився на море. А перегодом знову заговорив:

— Доводилось мені чути, неначе неабияких успіхів досягла наука у північних краях від часу, гм, битви за Місто Жадань.

— Я теж про це чував. І знаю, що так воно і є. Бачив на власні очі парову машину. Друкарські верстати ввійшли в ужиток. Мертві ящери оживають під дією гальванічного струму. Крицю виплавляють якіснішу. Знову винайшли мікроскоп та телескоп.

Нірріті обернувся до нього, і якийсь час вони вивчали один одного.

Нірріті був чоловічок невисокого зросту, усмішкуватий, з ухильним поглядом, темним волоссям, забраним під срібний обідок, кирпатим носом та очима під колір свого палацу. Вдягався