Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

Це були пан Заглоба з Геленою.

— Нема ради, треба коней притримати, — повторив пан Заглоба. — Учора вони пройшли з Чигирина до Розлогів без спочинку. Довго так вони не витримають, і я боюся, щоб не впали. А як ти, мила панно, почуваєшся?

Тут пан Заглоба подивився на свою супутницю і, не чекаючи від неї відповіді, вигукнув:

— Дозволь же, мила панно, при світлі дня тебе розгледіти. Хо-хо! Це що, вдяганка братів? Нічого не скажеш, вельми гарний із тебе, мила панно, козачок! Я ще такого пахолка, скільки живу, не мав. Тільки думаю, що пан Скшетуський у мене його відбере. А це що таке? О Боже, сховай же, мила панно, волосся, а то у твоїй статі ніхто не помилиться.

І справді, по Гелениних плечах спадало хвилями чорне волосся, що розпустилося від швидкого бігу і нічної вологи.

— Куди ми їдемо? — спитала вона, підбираючи волосся обіруч і намагаючись заправити його під ковпачок.

— Світ за очі.

— Отже, не в Лубни?

На обличчі в Гелени знову з’явилася тривога, а в бистрому погляді, який вона кинула на пана Заглобу, помітно було розбуджену знову недовіру.

— Бачиш, мила панно, я маю свій розум і, вір мені, усе добре прорахував. А розрахунок мій ось на якій мудрій максимі ґрунтується: не тікай у той бік, у який за тобою поженуться. Отож якщо за нами цеї миті вже женуться, то в бік Лубен, бо вчора я голосно про дорогу розпитував

1 Богунові на прощання сказав, що ми збираємося туди тікати. Ergo: тікаємо у Черкаси. Якщо за нами поженуться, то не швидко, бо поки вони переконаються, що на лубенській дорозі нас немає, втратять днів зо два. Ми ж тим часом будемо у Черкасах, де зараз стоять польські хоругви панів Пивницького і Рудоміни. А в Корсуні — усе гетьманське військо. Розумієш, мила панно?

— Розумію і, скільки житиму, вашій милості вдячна буду. Не знаю я, хто ти і як опинився у Розлогах, але думаю, що це Господь тебе послав мене захистити і врятувати, бо я радше зарізалася б, аніж віддалася за цього харцизяку.

— Змій він, на цноту твою, мила панно, люто зажерливий.

— Що я йому, нещасна, заподіяла, що він мене переслідує? Я давно його знаю і давно ненавиджу, і здавна він у мене тільки страх викликав. Чи ж я одна у світі, що він мене покохав, що стільки крові через мене пролив, що замордував моїх братів… Боже, як згадаю, кров у мені холоне. Що мені робити? Куди від нього сховатися? Ти, ваша милость, не дивуйся моїм наріканням, бо я нещасна, бо я соромлюся його кохання, бо мені смерть у стократ миліша.

Геленині щоки паленіли, і по них від гніву, погорди і болю скотилися дві сльози.

— Не сперечатимуся, — відповів пан Заглоба, — велике нещастя спіткало ваш дім, але дозволь, мила панно, зауважити, що твої родичі почасти самі у цьому винуваті. Не треба було козакові руки твоєї обіцяти, а потім його обманювати, про що, дізнавшись, він так розгнівався, що жодне моє переконування нічого не допомогло. Жаль мені теж твоїх братів убитих, а особливо того наймолодшого — він хоч був майже дитиною, але відразу видно було, що з нього виросте неабиякий лицар.

Гелена почала плакати.

— Не личать сльози до цього вбрання, що на тобі, мила панно, тож утри їх і скажи собі, що то була воля Божа. Господь і покарає вбивцю, котрого вже навіть покарано, бо він марно кров пролив, а милу панну, єдину і головну мету своїх пристрастей, утратив.

Тут пан Заглоба замовк, але по хвилі сказав:

— Ох і відлупцював би він мене, Боже милий, попадись я йому в лапи! На ящір шкуру мою виправив би. Ти, мила панно, не знаєш, що я в Галаті уже від турків муки прийняв, тож із мене годі. Більше не хочу і тому не в Лубни, а в Черкаси кваплюся. Щоправда, добре було б у князя сховатися, але якби догнали? Ти чула, мила панно, коли я коней од кілка відв’язував, Богунів пахолок прокинувся? А що як він тривогу підняв? Тоді б вони одразу в погоню кинулися і нас би за годину спіймали — у них там князівські коні свіжі, а я не мав часу вибирати. Він — бестія дика, цей Богун, кажу тобі, мила панно. Він уже так мені остогид, що я волів би радше чорта побачити, аніж його.

— Борони нас Боже попасти йому в руки.

— Він сам себе занапастив. Чигирин усупереч гетьманському наказові покинув, із князем-воєводою руським зчепився. Йому нічого не лишається, як іти до Хмельницького. Та тільки він присмиріє, якщо Хмельницького поб'ють, а це вже могло статися. Жендзян за Кременчугом війська зустрів, які ведуть на Хмеля Барабаш і Кричевський, а, крім того, пан Стефан Потоцький суходолом із гусарами йшов, але Жендзян у Кременчузі десять днів, поки чайку лагодили, просидів, тож, поки він до Чигирина дістався, битва мала вже відбутися. Ми вістей із хвилини на хвилину чекали.

— Отже, Жендзян із Кодака листи привіз? — запитала Гелена.

— Аякже, були листи від пана Скшетуського до княгині й до тебе, але Богун їх перехопив і, про все із них довідавшись, тут же Жендзяна порубав і Курцевичам помститись подався.

— О, нещасний пахолок! Через мене він кров свою пролив!

— Не журися, мила панно. Виживе.

— Коли ж це сталося?

— Учора вранці. Богунові чоловіка вбити — все одно що комусь іншому келих вина випити. А ричав він, коли листи прочитав, так, що увесь Чигирин трясло.

Розмова на хвилю урвалася. Вже майже зовсім розвиднілося. Рожева зоря, облямована ясним золотом, опалами і пурпуром, займалася на східному боці неба. Повітря було свіже, бадьористе, коні почали весело форкати.

— Ну, рушаймо з Богом, мерщій! Коники відпочили, і часу гаяти не можна, — мовив пан Заглоба.

Вони знову пустилися чвалом і летіли без спочинку з півмилі. Зненацька попереду з’явилася якась темна цятка, що наближалася з незвичайною швидкістю.

— Що це може бути? — сказав пан Заглоба. — Помаліше їдь. Це вершник.

І справді, на повному скаку наближався якийсь вершник.

Пригнувшись у сідлі, припавши обличчям до кінської гриви, він шмагав іще нагаєм свого жеребця, котрий і так, здавалося, летів, не торкаючись землі.

— Що це за дідько може бути і чого він так летить? Ох і мчить! — мовив Заглоба, дістаючи з кобури при сідлі пістоль, аби про всякий випадок бути готовим.

Тим часом гонець був від