Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

порога. Прозерпіни і знову вернувся, пройшовши через усі стихії. Опівночі я бачив сонце в сліпучому сяйві, опинився віч-на-віч з підземними й небесними богами і зблизька бив їм земні поклони[342]. Ось я й розповів тобі, що і як, а ти, хоч і почув, вдавай, ніби нічого не знаєш.

А тепер повідомлю тільки те, що без гріха святотатства можу виявити непосвяченим слухачам.

24. Настав ранок, і я після богослужіння вийшов з храму, одягнений в дванадцять священних стоп[343]. Був це ритуальний одяг, але ніщо не забороняє мені говорити про нього, бо тоді бачив цю церемонію цілий натовп. Мені звеліли піднятись на дерев'яний поміст посеред храму, навпроти статуї богині. Звертав я на себе загальну увагу своєю шатою із тонкого віссону, з яскравими узорами. З плечей аж до самих п'ят спадав у мене коштовний плащ. Звідки б ти не глянув, мене прикрашали різноколірні зображення тварин: тут видніли індійські дракони, там гіперборейські дракони-чудовиська[344], схожі на крилатих птахів, породжені іншим світом. Така шата в мові посвячених має назву олімпійської столи. У правій руці я тримав смолоскип, що палахкотів яскравим світлом. На моїй голові був чудовий вінок з блискучих листочків… пальми, які розходились навсібіч, неначе сонячні промені. Коли я, так наряджений, яснів, як сонце, і наче сам був статуєю, завіса раптом розсунулася, і в мене вп'ялась очима багатоголоса юрба. Опісля бучним і веселим бенкетом відсвяткував я, посвячений, день свого народження. Такими ж урочистостями, ритуальною трапезою й завершенням церемонії посвячення був відзначений треті день. Провів я там ще кілька днів, не зводячи зору і: статуї богині; невимовна радість і почуття неоплачено вдячності за неоціненну благодать переповнювали і-од моє серце. Нарешті, з волі богині, віддячивши їй далеке недостатньо, але, звичайно, в міру своїх скромних можливостей, я почав лаштуватись додому. Із щирим жалем покидав я улюблену богиню. Розлучаючись із нею, я припав ницьма до її зображення, довго тулився до її стіп, а сльози все котилися по щоках. Згодом, ковтаючи слова, часто схлипуючи, ледве промовив:

25. — О найсвятіша, вічна покровителько людського роду, невтомна захиснице смертних, ти завжди сповнена материнського співчуття до знедолених у їхніх стражданнях. Жоден день, жодна ніч, навіть найменша мить не проходить без твоїх добродіянь: ти заступаєшся за людей на морі й на суходолі, ти втихомирюєш життєві буревії, подаючи рятівну десницю, якою, розмотуєш заплутані нитки Долі[345], ти вгамовуєш негоди фатуму й протидієш шкідливому впливові небесних світил. Поважають тебе небесні боги, схиляють перед тобою чоло боги підземного царства, ти змушуєш небосхил обертатися, запалюєш сонце, керуєш всесвітом, підкоряєш Тартар. На твій заклик відгукуються зірки, завдяки тобі чергуються пори року, веселяться боги, тобі підвладні стихії. Від помаху твоєї руки дмуть вітри, живляться хмари, сходять посіви, буяють вруна. Твоєї могутності лякаються птахи, що ширяють у піднебесних просторах, звірі, котрі никають по горах, змії, поховаються в землі, страховиська, котрі плавають у морських глибинах. Але я занадто вбогий кебетою, щоб належно тебе звеличити, занадто скромний і мій маєток, щоб ушанувати тебе вдячними жертвами. Мої слова не спроможні висловити почуття, з яким я схиляюсь перед твоєю величчю, не вистачило б мені й тисячі язиків і стільки ж уст та невичерпного потоку красномовства. Отже, постараюсь виконати те єдине, що в силах благочестивого, але бідного чоловіка: твій божественний образ і найсвятішу велич твою я збережу в глибині свого серця і вічно буду мати перед очима.

Після того, як я отак помолився верховній богині, стиснув у своїх обіймах, немов рідного батька, жерця Мітру і, цілуючи міцно, попросив у нього пробачення, що не можу йому як слід віддячити за його добродійство.

26. У довгій і сердечній розмові висловлюю йому свою вдячність, нарешті попрощавшись, вирушаю в дорогу, щоб після довгої відсутності знову побачити отчий дім. А втім, побув я там лише кілька днів, бо за спонукою могутньої богині, запакувавши нашвидкуруч свої пожитки, сідаю на корабель і вирушаю в Рим. Непутні вітри благополучно і швидко доставляють мене в Автустовий порт[346], ввідти коляскою мчу вже суходолом ї під вечір, напередодні грудневих ід[347], в'їжджаю в це святе місто[348]. З цього часу моїм наймилішнм заняттям було щоденно молитись неперевершеній величі Ізіди — володарки, якій там поклонялися з найбільшою шанобою під найменням Польової, названої так від місця, де стоїть її храм[349]. Став я її ревним шанувальником, хоч у цьому храмі я був людиною новою, але вчення її я неабиякий знавець.

Ось велике Сонце, обійшовши все коло Зодіака, вже завершило свою річну мандрівку, як негадано чуйна турбота доброзичливого божества перебиває мій нічний спокій і нагадує мені знову про посвячення, знову про таїнства. Я ламав собі голову, що значать віщі слова богині. Бо ж я вважав себе повністю посвяченим у божественну таїну.

27. У той час, як я почасти сам намагався розплутати свої релігійні сумніви, почасти звертався за порадою до жерців, дізнався про дивовижну новину, а саме, що мене посвячено лише в містерії богині, без посвячення в таїнства великого бога, верховного батька ботів, непереможного Озіріса. Незважаючи на те, що сутність цих богів і їхній культ тісно пов'язані між собою, мало того, — вони творять навіть єдність, — все-таки в посвяченнях існує суттєва різниця; через те я повинен був зрозуміти, що від мене вимагалося стати слугою також і цього великого бога. Сумніви не довго тривали. Річ у тім, що найближчої ночі я уві сні побачив якогось жерця в полотняному одязі, у руках він тримав тирсову палицю, плющ[350] і ще щось, про що слід промовчати; все це він кладе перед моїми дарами, опісля, розсівшись у моєму кріслі, загадує влаштувати трапезу, якої вимагає високе посвячення. Розпізнати його має облегшити мені певна прикмета, а саме: п'ята лівої ноги в нього трохи викривлена, через те він накульгує. Внаслідок такого очевидного виявлення божої волі будь-яка непевність зникла, і я, не гаючись, після ранкового молебня почав уважно приглядатись до кожного а жерців, чи хто а них не ходить так, як той із сновидіння. Побачене уві сні незабаром виявилось достовірним: скоро я помітив одного із пастофорів, який, якщо не брати до уваги спотикливої ходи, поставою й зовнішнім виглядом точнісінько нагадував мов нічне видіння. Звали його, як я пізніше дізнався, Азініем Марцеллом[351] — ім'я, яке своїм звучанням мало відношення до мого перетворення в осла. Не барячись, я підійшов до нього, але, як виявилось,