Еміль Золя - Завоювання Плассана

конвульсивно перекошеним обличчям, вона, здавалось, прокидалася після якогось тяжкого кошмару.

— Що сталося, Розо? — спитала вона. — Чому всі тут? Я почуваю себе зовсім розбитою. Прошу, дайте мені спокій.

Роза повагалась якусь мить.

— Ваш чоловік тут, у кімнаті, пані, — пошепки сказала вона. — Ви не боїтесь лишитися з ним самі?

Марта подивилась на неї здивовано і відповіла:

— Ні, ні, вийдіть, прошу вас, я дуже хочу спати.

Тоді всі п’ятеро вийшли з кімнати, залишивши Муре, що сидів, розгублено втупивши очі в ліжко.

— Він тепер не наважиться зачинити двері, — сказала куховарка, йдучи нагору. — На перший же крик я збіжу вниз і кинусь на нього… Я ляжу не роздягаючись… А ви чули, як вона брехала, добра жінка, аби тільки він не мав неприємностей, цей дикун? Вона скоріше дасть себе вбити, ніж буде винуватити його в чомусь. А яке невинне обличчя він скорчив, га?

Троє жінок ще трохи поговорили на площадці третього поверху, держачи в руках свічники і показуючи свої кістляві плечі, ледь прикриті хустками; вони прийшли до висновку, що немає достатньої кари на таку людину. Труш піднявся нагору останній, хихикаючи за спиною абата Фожа:

— А вона ще пухкенька, наша хазяйка. Тільки, мабуть, не дуже приємно дивитись, як твоя жінка звивається на підлозі, мов той черв’як.

Вони розійшлись. Будинок знову поринув у глибоку тишу, ніч закінчилася спокійно. На другий день, коли троє жінок заговорили про жахливу сцену, Марта слухала у замішанні, здивована і засоромлена; вона не відповідала і швидко припинила розмову. Коли всі пішли з дому, вона послала по столяра, який полагодив двері. Пані Фожа і Олімпія зробили з цього висновок, що Марта мовчить, бажаючи уникнути скандалу.

Через день, у великодню неділю, Марта пережила в церкві св. Сатюрнена піднесення почуттів у тріумфальній радості воскресіння. Темряву страсної п’ятниці змінила ясна зоря, церква, вся у вогнях, напоєна пахощами, як для божественного вінчання, наче поширшала; голоси хлопчиків у хорі бриніли, як звуки флейти. І Марта, слухаючи цей радісний гімн, відчула, що її сповнює насолода, ще гостріша, ніж переживання хресних мук. Коли вона повернулась додому, в горлі їй пересохло, очі блищали. Увечері вона довго не лягала, розмовляючи дуже весело, що зовсім не було їй властиво. Коли вона прийшла в спальню, Муре вже був у ліжку. І опівночі жахливі крики знову збудили всіх у домі.

Повторилася та сама сцена, тільки після першого ж удару кулака у двері Муре, схвильований, в самій сорочці, відчинив. Марта, зовсім одягнена, голосно ридала, лежачи долілиць на підлозі, і билася головою об ліжко. Корсаж у неї був розірваний, на голій шиї видно було два синці.

— На цей раз він хотів її задушити, — промовила Роза.

Жінки роздягли її, Муре, відчинивши двері, знову ліг у ліжко, він весь тремтів і був білий як полотно. Він не захищався, здавалось, навіть не чув лихих слів, а тільки щулився й тулився до стіни.

Відтоді такі сцени повторювалися досить часто. Весь дім жив у чеканні якогось злочину: при найменшому шумі пожильці третього поверху були на ногах. Марта, як і раніше, уникала всяких натяків і нізащо не хотіла, щоб Роза поставила в кабінеті складане ліжко для Муре. Здавалось, що як тільки світало й починався день, самий спогад про нічну драму зникав з її пам’яті.

Однак потроху в кварталі пішли чутки про те, що в родині Муре кояться дивні речі. Розповідали, що чоловік щоночі б’є свою дружину дрючком. Роза змусила пані Фожа і Олімпію заприсягтися, що вони мовчатимуть, але сама вона, своїми зітханнями, натяками й недомовками спричинилася до того, що серед крамарів, у яких вони купували харчі, виникла ціла легенда. Насмішкуватий жартун-м’ясник запевняв, що Муре б’є свою жінку тому, що застукав її з кюре; але торговка фруктами захищала «бідолашну даму», справжнє ягнятко, — не здатне ні на що лихе; а булочниця вбачала в Муре одного з тих чоловіків, які лупцюють своїх дружин, бо це дає їм задоволення. На ринку про Марту говорили, тільки звівши вгору очі, з таким самим співчуттям, з яким говорять про хворих дітей. Коли Олімпія йшла купити собі фунт вишень або горщичок суниць, розмови неодмінно переходили на родину Муре. І цілі чверть години лився потік співчутливих слів.

— Ну, як же там у вас?

— І не кажіть. Вона виплакала вже всі сльози… Такий жаль. Краще було б їй вмерти!

— Позавчора вона купувала у мене артишоки, у неї вся щока була подряпана…

— Господи! Він її страшенно б’є. Якби ви бачили її тіло… Чисто все поранене… Він топче її підборами, коли вона впаде на землю. Я завжди боюсь, коли ми вночі сходимо до них, що ми знайдемо її з розбитою головою.

— Не дуже-то весело вам жити в цьому домі. Я б переїхала, а то, чого доброго, ще захворіла б, якби переживала такий жах щоночі.

— А що ж сталося б з нею, бідолашною? Вона така мила, така лагідна. Ми лишаємось тільки заради неї… То п’ять су за фунт вишень, правда?

— Так, п’ять су… Що не кажи, а ви справжній друг, у вас добра душа.

Ця історія про чоловіка, який жде півночі, щоб накинутися з дрючком на свою дружину, була розрахована спеціально на ринкових плетух. День у день вона доповнювалась дедалі жахливішими подробицями. Одна святенниця запевняла, що в Муре вселився диявол, що він впинався зубами в шию дружини так глибоко, що абатові Фожа доводилося великим пальцем лівої руки робити в повітрі тричі хресний знак, щоб змусити його випустити свою жертву. Тоді, додавала вона, Муре падав, як мішок, на підлогу, великий чорний пацюк вистрибував з його рота і зникав, хоч у підлозі не могли знайти ані найменшої дірки. Продавець тельбухів на розі вулиці Таравель нагнав паніку на весь квартал, висловивши здогад, «чи не вкусив цього розбійника скажений собака».

Але серед поважніших громадян Плассана знайшлися й такі, що не вірили цій історії. Коли вона дійшла до бульвару Совер, то дуже насмішила дрібних рантьє, що рядком сиділи на лавках проти теплого травневого сонця.

— Муре не здатний бити свою дружину, — казали колишні торговці мигдалем, — він має такий вигляд, ніби це його побили, він навіть перестав виходити на прогулянку… Певно, дружина тримає його на хлібі й на воді.

— Хто зна, — відказав на те капітан у відставці. — Я знав у своєму полку одного офіцера, якому жінка давала ляпаси ні за що ні про що. І так тяглося десять років. Але одного дня