Еміль Золя - Завоювання Плассана

вона знепритомніла, наче якісь лещата стисли її порожні груди. Цілу годину Марта залишалася на стільці в такій позі, наче вона молилася, і жінки навколо неї не помітили цього припадку. Коли вона прийшла до пам’яті, церква була порожня. Їй здавалося, що її шмагали канчуками, що з її тіла юшила кров, голова у неї так боліла, що вона підняла руки до голови, наче хотіла витягти терни, що вп’ялися їй у мозок. Увечері, за обідом, вона була якась дивна. Нервове зворушення ще не минуло; заплющивши очі, вона знову бачила, як душі свічок, вмираючи, линули в темряву; машинально вона дивилась на свої руки, шукаючи ран, з яких витекла її кров. Всім своїм єством вона переживала страсті господні.

Пані Фожа, побачивши, що Марта почуває себе недобре, почала умовляти її раніше лягти спати. Вона провела її і поклала в ліжко. Муре мав ключ від спальні, він уже пішов у свій кабінет, де проводив вечори. Коли Марта, вкрившись ковдрою до підборіддя, сказала, що вона зігрілась і почуває себе краще, пані Фожа хотіла погасити свічку, щоб вона спокійно заснула. Але Марта злякано підвелася.

— Ні, не гасіть світла, — попросила вона, — поставте свічку на комод, щоб я її бачила… Я умру, якщо буде темно.

З широко розплющеними очима, здригаючись від згадки про якусь тяжку драму, вона повторювала все тихіше і жалібніше:

— Це жахливо, жахливо!

Вона впала на подушки і ніби задрімала; тоді пані Фожа тихенько вийшла з кімнати. Цього вечора всі в домі лягли о десятій годині. Роза, піднімаючись нагору, помітила, що Муре все ще сидить у кабінеті. Вона заглянула крізь замкову щілину і побачила, що він спить, схилившись на стіл, поруч нього чадив гніт кухонної свічки.

— Хай йому чорт! Не будитиму його, — промовила вона, піднімаючись угору по сходах. — Нехай собі шию звихне, якщо йому це до вподоби.

Опівночі всі в будинку спали глибоким сном, коли почулися крики на другому поверсі. Спочатку це був глухий стогін, що перейшов у справжні зойки, приглушений і хрипкий лемент жертви, яку ріжуть. Абат Фожа прокинувся, скочив і покликав матір; та, накинувши спідницю, постукала Розі.

— Йдіть швидше вниз! Здається, вбивають пані Муре.

А крики ставали все голоснішими. Незабаром усі в домі були на ногах. З’явилася Олімпія в накинутому на плечі шарфі, а за нею Труні, що тільки-но повернувся трохи напідпитку. Роза і всі пожильці зійшли вниз.

— Відчиніть, відчиніть, пані! — кричала Роза в нестямі, стукаючи кулаком у двері.

У відповідь чути було тільки схлипування, потім хтось упав, здавалось, на підлозі почалася боротьба серед перекинутих меблів, від глухих ударів двигтіли стіни, за дверима хтось так страшно хрипів, що абат Фожа з матір’ю і Труші позирнули одне на одного, бліді від страху.

— Це чоловік убиває її, — прошепотіла Олімпія.

— Ваша правда, це він, отой дикун! — сказала куховарка. — Ідучи нагору, я бачила, як він удавав, ніби спить. Він підготував цю розправу.

І вона обома кулаками знову застукотіла у двері з криком:

— Відчиніть, пане! Ми приведемо поліцію, якщо ви не відчините… Ох, мерзотник, він скінчить життя на ешафоті!

Зойки почулися знову. Труш запевняв, що негідник ріже бідолашну жінку, як курча.

— Саме грюкання тут не допоможе, — сказав абат Фожа, підходячи ближче. — Чекайте.

Він наліг своїм дужим плечем на двері і, повільно натискаючи на них, висадив їх. Жінки кинулись у кімнату, і перед їхніми очима постало незвичайне видовище.

Посеред кімнати, на підлозі, лежала, задихаючись, Марта, в роздертій сорочці, вся подряпана, з синцями на тілі.

Розпущене волосся її заплуталось за ніжку стільця; мабуть, вона з страшною силою вчепилася за комод, бо він опинився коло самих дверей. В кутку стояв із свічником у руці Муре і сторопіло дивився, як вона звивається на підлозі.

Абатові Фожа довелося посунути комод на місце.

— Ви потвора! — закричала Роза, погрожуючи Муре кулаком. — Так знущатися з жінки! Він би її порішив, коли б ми не прибігли вчасно.

Пані Фожа і Олімпія заметушились коло Марти.

— Бідолашна! — прошепотіла перша. — У неї було передчуття сьогодні ввечері, вона була така перелякана.

— Де вам болить? — питала друга. — У вас нічого не переломлено, правда?.. Ось плече аж чорне, на коліні велике садно… Заспокойтеся, ми тут, біля вас, ми вас захистимо.

Марта вже тільки схлипувала, як дитина. Поки обидві жінки оглядали Марту, забувши, що тут присутні чоловіки, Трупі, витягнувши шию, скоса поглядав на абата, який спокійно ставив на місце меблі. Роза допомогла покласти Марту в ліжко. Коли її уклали і причесали, всі ще постояли хвилинку, з цікавістю оглядаючи кімнату, чекаючи пояснень. Муре все ще стояв в тому самому кутку із свічником у руках, наче скам’янів від того видовища.

— Запевняю вас, — пробелькотів він, — я їй нічого не робив, я її й пальцем не зачепив.

— Еге ж! Уже місяць, як ви чекали слушного часу! — в нестямі крикнула Роза. — Ми це добре знаємо, бо стежили за вами. Бідолашна жінка передчувала, що ви на неї накинетесь. Облиште, не брешіть, а то я не знаю, що можу зробити!

Обидві інші жінки, не наважуючись говорити з ним таким тоном, кидали на нього погрозливі погляди.

— Запевняю вас, — повторив Муре лагідним голосом, — я її не бив. Я прийшов спати і вже пов’язав свій фуляр. Але коли я торкнувся свічки, яка стояла на комоді, вона прокинулась, простягла вперед руки і закричала, а тоді почала бити себе кулаками по голові і дряпати тіло нігтями.

Куховарка гнівно похитала головою.

— Чому ж ви не відчиняли дверей? — спитала вона. — Стукали ми, здається, добре.

— Запевняю вас, це не я, — ще лагідніше знову сказав він. — Я не знав, що з нею діється. Вона кинулась на підлогу, кусала себе, кидалася так, що падали меблі. Я не наважувався пройти повз неї, я остовпів. Двічі кричав вам, щоб ви увійшли, але ви не почули мене, мабуть, тому, що вона надто сильно кричала. Я дуже злякався. Це не я, запевняю вас.

— Отож вона сама себе побила, правда? — уїдливо сказала Роза.

І додала, звертаючись до пані Фожа:

— Мабуть, він викинув дрючок через вікно, почувши, що ми сюди йдемо.

Поставивши нарешті свічник на комод, Муре сів, поклавши руки на коліна. Він більше не оборонявся. Роз гублено дивився він на цих напіводягнених жінок, що вимахували своїми худими руками коло ліжка. Труш і абат перезирнулися між собою. Із жовтим фуляром на лисуватій голові, без сюртука, бідолашний Муре зовсім не здавався таким лютим. Вони підійшли і подивились на Марту. Лежачи з