Віктор Гюго - Знедолені

дідусь, і тут нічого не вдієш. Причому дідусь, якому добре ведеться. Саме цю історію й почув Жавер, приїхавши до Монфермея.

Жавер поставив Тенардьє кілька запитань. «Хто він, той дідусь, і як його звати?» Тенардьє відповів дуже просто: «Він багатий землевласник. Я бачив його паспорт. Здається, його звуть пан Гійом Ламбер».

Ламбер — прізвище, яке звучить солідно. Жавер повернувся до Парижа. «Жан Вальжан мертвий, — сказав він собі. — А я йолоп».

Він почав забувати про всю цю історію, коли в березні 1824 року до нього дійшли чутки про старого дивака, який жив поблизу церкви Сен-Медар і дістав прізвисько «жебрак, що дає милостиню». Казали, ніби це рантьє, чийого імені ніхто до пуття не знав, і що він живе з дівчинкою восьми років, про яку відомо тільки те, що вона з Монфермея. Монфермей! Це слово змусило Жавера насторожитись. Колишній церковний сторож, а тепер поліційний шпиг під машкарою жебрака, якому той «дивак» подавав милостиню, розповів ще кілька подробиць. «Цей рантьє дуже потайний, виходить він тільки ввечері, ні зі ким не розмовляє, ні до кого не підходить. Він носить жовтий редингот, весь підшитий банкнотами». Це остаточно розбудило цікавість Жавера. Щоб побачити того фантастичного рантьє зблизька й не наполохати його, він одного вечора перевдягся в лахміття церковного сторожа і сів на його місце.

«Дивак» підійшов до перевдягненого Жавера й подав йому милостиню. В ту мить Жавер підвів голову і пережив не менше потрясіння, ніж Жан Вальжан, бо якщо тому здалося, ніби він упізнав Жавера, то Жаверові здалося, ніби він упізнав Жана Вальжана.

Тим часом у темряві він міг і помилитися. Смерть Жана Вальжана була засвідчена офіційно. У Жавера лишалися сумніви, а в таких випадках Жавер, людина честі й обов’язку, ніколи нікого не затримував.

Він простежив підозрюваного до самої халабуди Горба й там розпитав стару. Стара підтвердила легенду про редингот, підшитий мільйонами, і розповіла про випадок із банкнотою в тисячу франків. Жавер найняв у неї кімнату і того ж таки вечора оселився в ній. Він підслуховував під дверима, сподіваючись почути голос таємничого пожильця, але Жан Вальжан не озвався.

Наступного вечора Жан Вальжан подався навтіки. Але дзенькіт п’ятифранкової монети привернув увагу старої, і вона поквапилася попередити Жавера, що пожилець, певно, збирається переселитись. На смерканні, коли Жан Вальжан вийшов із дому, Жавер з двома своїми помічниками чекав його, сховавшись за деревами.

Жавер ішов за Жаном Вальжаном від дерева до дерева, від вулиці до вулиці. Навіть коли Жан Вальжан був цілком певен, що він у безпеці, Жавер не спускав із нього очей.

Чому Жавер не заарештував Жана Вальжана? Бо він іще сумнівався.

Слід нагадати, що в ті часи поліція не почувала себе зовсім вільно: їй доводилось остерігатися преси. Газети підняли бучу в зв’язку з кількома невиправданими арештами, історія дійшла до палати депутатів, і відтоді префектура стала побоюватися. Зазіхнути на свободу особи вважалося тяжким злочином. Агенти поліції боялися помилитись — помилка означала втрату посади. Варто тільки уявити собі, яке враження справило б на весь Париж коротеньке повідомлення, передруковане в двадцятьох газетах: «Учора один поважний сивоголовий рантьє, прогулюючись зі своєю восьмирічною онукою, був заарештований і відведений до відділку як збіглий каторжник!»

Повторимо, що Жавер мав і власні принципи: вимоги його сумління в даному випадку збігалися з розпорядженнями префекта. У нього справді лишався сумнів.

Сум, тривога, пригніченість, прикра необхідність утікати вночі й шукати нове пристановище для себе й для Козетти, — усе це дуже змінило зовнішній вигляд Жана Вальжана і надало його ході й постаті таких старечих рис, що сам Жавер не міг напевне його впізнати. До того ж він добре пам’ятав і розповідь Тенардьє про Козеттиного дідуся, й офіційне повідомлення про смерть Жана Вальжана на каторзі.

На якусь мить у нього майнула думка зажадати, щоб незнайомець показав документи. Але якщо то був не Жан Вальжан і не старий поважний рантьє, він міг виявитися небезпечним бандитом, котрий має в Парижі спільників і потаємні притулки, в один із яких він зараз і прямує. Його кружляння вулицями нібито підтверджувало, що це не звичайний собі городянин. Затримати його надто рано означало те саме, що «зарізати курку, яка несе золоті яйця». Краще не квапитись. Жавер був певен, що переслідуваний від нього не втече.

Отак і йшов він, трохи спантеличений, ніяк не можучи збагнути, хто ж він, цей загадковий старий.

Тільки на вулиці Понтуаз, у яскравому світлі, що падало з одного шинку, Жавер остаточно впізнав Жана Вальжана.

У ту мить Жавер затремтів, наче тигр, що перестрів свою жертву. Але перед ним був Жан Вальжан, грізний каторжник, і Жавер подумав про те, що їх тільки троє. Тоді він послав по підмогу у відділок на вулиці Понтуаз.

Через цю затримку та нараду на перехресті зі своїми помічниками він мало не загубив слід. Та Жавер відразу вгадав, що Жан Вальжан захоче, аби від переслідувачів його відокремила річка, і, скоряючись непомильному інстинкту, пішов прямо до Аустерліцького мосту. Він спитав у збирача мита: «Тут пройшов старий із малою дівчинкою?» — «Я взяв із нього два су», — відповів той. Жавер вийшов на міст саме вчасно, щоб побачити, як утікачі на протилежному березі переходять через освітлену місцину. Коли Жан Вальжан увійшов у вулицю Зелена дорога, Жавер згадав про тупик Жанро, розташований там, наче пастка. Отож він поквапно послав одного зі своїх людей перекрити єдиний звідти вихід на перехрестя вулиці Прямої стіни й вулички Пікпюс. Перестрівши патруль, що прямував на зміну варти до Арсеналу, Жавер затримав його і прихопив із собою. Після цього, знаючи, що Жан Вальжан опинився між тупиком Жанро праворуч, його агентом ліворуч і ним, Жавером, позаду, він дозволив собі взяти дрібку тютюну.

А потім він розпочав свою гру. Жавер відчував пекельну радість, знаючи, що жертва досі на волі, але нікуди вже від нього не втече. То була радість павука, який дозволяє дзижчати спійманій у павутину мусі, радість кота, що грається з мишею.

Жавер торжествував. Сіть його невблаганно стягувалась. Йому лишалося тільки простягти руку.

Він посувався вперед повільно, обшукуючи всі закутні й підворіття, наче кишені злодія.

Та коли він дістався до центру павутини, мухи там не виявилося.

Легко собі уявити його досаду.

Він допитав вартового, що стояв на перехресті вулиці Прямої стіни та провулка Пікпюс. Той нікого не бачив.

Як Наполеон наробив помилок під час російської кампанії, Александр Македонський — у війні з Індією, Цезар