Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

відходив лише 17 грудня, він скористався цими днями, щоб відвідати ті місця, які навідував тоді, коли служив британським консулом у Пара: бари, ресторани, Ботанічний сад, величезний ринок у порту, строкатий і барвистий. Він не відчував ніякої ностальгії за містом Пара, бо його перебування тут не було щасливим, але впізнавав ту веселість, якою дихали тут люди, імпозантну зовнішність жінок і ледачих юнаків, що прогулювалися по набережних понад річкою. Він іще раз сказав собі, що бразильці наділені здоровим і щасливим поглядом на світ і в цьому дуже відрізняються від перуанців, котрі, наприклад, як і англійці, схоже, завжди незадоволені своїм тілом. Натомість тут його демонструють зухвало й безсоромно, а надто ті, хто почуває себе молодим і привабливим.

17 грудня він вийшов у море на «СС-Амброз» і під час подорожі вирішив, оскільки цей корабель прибуде до французького порту Шербур в останні дні грудня, зійти там на берег і поїхати поїздом до Парижа, щоб відсвяткувати Новий рік із Гербертом Вордом і Сарітою, його дружиною. Він повернеться до Лондона в перший робочий день наступного року. Йому буде цікаво провести кілька днів із подружжям своїх друзів, людьми освіченими й культурними, в кабінеті Герберта, наповненому африканськими скульптурами та спогадами, розмовляючи про прекрасне й високе, про мистецтво, книжки, театр, музику, про те найкраще, що змогло виготовити суперечливе створіння людське, також спроможне творити зло, як те, що панувало на каучукових плантаціях Хуліо Сесара Арани в Путумайо.

XI

Коли гладкий шериф відчинив двері його камери, увійшов і, нічого не кажучи, присів на куточок вузького ліжка, на якому він лежав, Роджер Кейсмент не здивувався. Відтоді як, порушивши регламент, шериф дозволив йому прийняти душ, він відчував, хоч вони й не обмінялися жодним словом, що вони ніби зблизилися, й тюремник, можливо, сам цього не усвідомлюючи, можливо, всупереч собі самому, перестав ненавидіти його і вважати його відповідальним за смерть свого сина в окопах Фландрії.

Надворі, либонь, смерклося, й у маленькій камері було майже поночі. Роджер зі свого ліжка бачив у сутінках силует шерифа, вузький і циліндричний, майже нерухомий. Він відчував, що той дихає глибоко, ніби засапаний і виснажений.

— У нього була плоскостопість, і його могли б не забрати на фронт, — сказав він монотонним голосом, але весь наповнений емоціями. — У першому мобілізаційному центрі, в Гастінґсі, коли йому перевірили ноги, його забракували. Але він із цим не змирився й пішов перевірятися до іншого центру. Він хотів потрапити на війну. Чи хто коли-небудь бачив подібне божевілля?.

— Він любив свою батьківщину, був патріотом, — тихо відповів йому Роджер Кейсмент. — Ви повинні пишатися своїм сином, шерифе.

— Яка мені користь із того, що він був героєм, якщо тепер він мертвий, — відказав тюремник похмурим голосом. — Він був єдиним, кого я мав у світі. А тепер я почуваюся так, ніби теж перестав існувати. Іноді я думаю, що перетворився на привид.

Роджерові здалося, що в темряві камери шериф застогнав. Але це могло бути й хибне враження. Роджер пригадав п’ятдесят трьох добровольців Ірландської бригади, що залишилися в Німеччині, в маленькому військовому таборі Цоссен, де капітан Роберт Монтейт навчав їх користуватися гвинтівками, кулеметами, тактикою та військовими маневрами, намагався підтримувати в них високу мораль, попри непевні обставини. І ті запитання, які він ставив перед собою тисячі разів, знову почали його мучити. Що ті хлопці подумали, коли він зник, не попрощавшись із ними, так само як і капітан Монтейт і сержант Бейлі? Що вони були зрадниками? Що після того, як втягли їх у цю зухвалу авантюру, самі вони роздумали й накивали п’ятами, а їх покинули в загорожі з колючого дроту, в руках німців і ненавидимих ірландськими полоненими Лімбурґа, які вважали їх перебіжчиками й людьми, що зрадили своїх товаришів, котрі полягли на полях Фландрії?

Він знову сказав собі, що його життя було постійною суперечністю, такою собі кривавою плутаниною, де істина його намірів і поведінки завжди залишалася внаслідок усіляких випадковостей або його власного невміння чи дурості затемненою, спотвореною, переінакшеною і перебріханою. Ті п’ятдесят три патріоти, чисті ідеалісти, в яких стало мужності протиставити себе двом тисячам із лишком своїх співвітчизників, ув’язнених у німецькому таборі для військовополонених Лімбурґ, і записатися до Ірландської бригади, щоб битися в союзі з німецьким військом, «але не в його складі» за незалежність Ірландії, ніколи не знатимуть, яку титанічну боротьбу довелося йому витримати з вищим німецьким командуванням, щоб не дозволити їм відправити їх до Ірландії разом із допомогою у двадцять тисяч рушниць, яку вони надіслали «Добровольцям» для повстання на Святому тижні.

— Я несу відповідальність за цих п’ятдесят трьох бійців Бригади, — сказав Роджер капітанові Рудольфові Надольни, якому було доручено наглядати за ірландськими справами у військовому керівництві Берліна. — Я переконав їх дезертирувати з британського війська. З погляду англійського закону вони зрадники. Їх негайно повісили б, якби Королівський флот перехопив їх на морі. А це сталося б неминуче, якби повстання відбулося без підтримки з боку німецького війська. Я не можу послати на смерть і ганьбу цих своїх співвітчизників. Вони не вирушать до Ірландії з двадцятьма тисячами рушниць.

Це було нелегко. Капітан Надольни та офіцери вищого командування німецької армії спробували переконати його, вдавшись до шантажу.

— Гаразд, у такому разі ми негайно сконтактуємося з керівниками ірландських «Добровольців» у Дубліні та в Сполучених Штатах і повідомимо їх, що через той опір, який містер Роджер Кейсмент чинить повстанню, німецький уряд вирішив не надсилати двадцять тисяч рушниць і п’ять мільйонів набоїв.

Він мусив дискутувати, вести переговори, пояснювати, завжди зберігаючи спокій. Роджер Кейсмент не чинив опір повстанню, він лише був переконаний, що «Добровольці» та «Народне військо» підуть на самогубство, виступивши збройно проти Британської імперії, якщо субмарини, цепеліни та командування кайзера не відвернуть збройні сили британців і не перешкодять їм брутально роздушити повсталих, відсунувши в такий спосіб хтозна на скільки років проголошення ірландської незалежності. Двадцять тисяч рушниць, звичайно ж, будуть неоціненною допомогою. Він сам готовий вирушити разом із цією зброєю до Ірландії і пояснити Томові Кларку, Патрикові Пірсу, Джозефові Планкету та іншим лідерам «Добровольців» причини, з яких, на його думку, повстання треба відкласти.

Зрештою він домігся свого. Корабель «Ауд» зі зброєю відплив, а Роджер, Монтейт і Бейлі також відпливли на підводному човні до Ірландії. Але п’ятдесят три солдати Бригади залишилися в Цоссені, нічого не розуміючи, безперечно запитуючи себе, чому ці брехуни подалися воювати за Ірландію, а їх залишили тут, після того як їх стільки тренували для битви,