Мирослава Горностаєва - Астальдо

два дні в смердючому тумані, сторожко вслухаючись в звуки і шелести. Запахи ставали жахливими — до сірки і диму додався ще один: якоїсь тухлятини. Третього дня повіяв вітер, і дихати стало легше.

Схил Триглавої гори виник перед ним десь опівдні. Фіндекано, як і раніше, намагався мандрувати вдень, сподіваючись, що тварі, звиклі до темряви, вдень сидітимуть у підземеллях.

Потрібно було відшукати лаз, про який він дізнався від свого бранця. Ельда пізнав місцевість — далеко внизу мріла долина Дор-Даеделоту, поросла травою і квітами, які ніби кидали виклик смороду і диму. Каміння під ногами тремтіло, ніби там, під скелями працювали молотами сотні ковалів. Фіндекано укрився за скелястим уламком, видобув з дорожньої сумки шматочок хліба і поволі почав його жувати. Його тіло нині могло обходитися шматочком цього особливого хліба Ельдар, і ковтком води на день, але юнак знав — зловживати таким станом не можна, виснажишся вщент. А йому ж ще може доведеться тягнути по цим скелям визволеного бранця. Про те, що у нього щось не вийде, Нолофінвіон заборонив собі і думати. Хіба що… Хіба що Майтімо вже оповідає Судді Намо про своє коротке відважне життя з єдиною, але страшною плямою — Альквалонде. Про Лосгар і спалені кораблі Фіндекано теж вирішив забути. Що б там не сталося — Руссандол заплатив за все…

Перебираючи в голові те, про що дізнався від орка, юнак раптом згадав свої сни, і те, як воїни-Нолдор йшли там, внизу, йшли у бойовім шику, а квіти тяглися до нового світила просто під їхніми ногами. І голос… Зірваний болем і криком голос, якого ніхто не почув, окрім нього самого. Namarie, мій Астальдо! Namarie… Прощавай.

В тому останньому сні, який Фіндекано пам’ятав пречудово, Морінготто відіслав бранця «подихати свіжим повітрям». Потім отой крик… Може Майтімо тримають десь на відкритій вежі, на вітрі, холоді, а тепер ще й на денній спеці… І в тому сні Морінготто ніби сказав, що Майтімо буде знаходитися там аж поки не зніме аvanire, давши зрозуміти, що згоден на якісь умови. Або, доки до фортеці не привезуть полоненого «воєводу з косами». Ельда поїжився — «воєвода з косами» нині сам ліз у ворожу пащу.

— А де, скажіть, у мене вихід? — спитав він сам себе, — ми з тобою прокляті, Руссандоле. З одного боку Морінготто, з другого — Суддя. Дійсно, навіть до Мандосу не втечеш.

Треба було все добре обдумати. Цнотою Другого Дому завжди була розсудливість. Отже — відкрита вежа. Не над брамою — тоді крик Майтімо почули б усі. Не над мурами — половина війська стежила за тими вежами, видивляючись ворожих лучників. Але з того місця має бути видно долину і міжгір’я… Може, це скеля… Просто скеля, з якої неможливо спуститись… Як його туди доправили? Ну, це ж Морінготто… Чи мало у нього летючих тварей? Велетенський кажан, наприклад, схожий на того, що вони його бачили в дитинстві…

Фіндекано дожував останній шматочок своєї денної пайки, ковтнув води з баклаги, прикинув на око, звідки краще видно долину, і поволі подерся вгору по схилу, всипаному камінням.

***

Всипаний камінням схил привів Ельда в розколину гори, по якій слався чи-то дим, чи-то туман. Пройшовши по ній трохи, Фіндекано побачив, що розколина закінчується стіною. Глухий кут… Хоч сядь та плач. Ні, доведеться повертатися назад, і відшукувати отой орочий лаз. Тут не було ні виступу, ні скелі… Даремна витрата часу.

І все таки… Все таки він не хотів іти звідси. Напружені відчуття раптом озвалися таким бринінням, наче по нап’ятим нервам хтось хльоснув батогом.

Фіндекано зняв з плеча лук, наготував стрілу… Небезпека? Ні, наче не схоже…

Майтімо був десь тут… Юнак міг би в цьому присягнути. Десь поряд душа побратима змагалася з муками тіла, з останніх сил тримаючи захисну броню аvanire.

Тятива забриніла під пальцями Фіндекано. Забриніла, мов струна арфи…

— На озера на глибокі — задзвенів у розколині на злість оркам, Морінготто, Судді, прокляттю, видимій погибелі ніжний голос Ельда, залюбки виходить лебідь, а орел ширяє в небі, а орлу подружить сокіл.

Вітер свище ущелиною… Вітер… Вітер обережно підхоплює на крила не голос навіть — хрипкий шепіт — Із країв південно-синіх, із країв лише далеких щовесни летять лелеки, носять вісті провесінні.

Фіндекано був певен — окрім нього ніхто б не почув відповіді. Як ніхто не почув того крику…

— Майтімо! Де ти? Майтімо!

— Мій Астальдо…

— Майтімо, ти мене бачиш?

— Тепер… бачу… Вітер… розвіяв… дим…

— Де ти, брате?

— Залізь… на прискалок… правіше… від тебе… Подивись вгору…

Прискалок був крутим. Фіндекано дряпався на нього, мов кіт, допомагаючи собі ножем. Ноги сковзали по камінню. Врешті виліз… Став.

— Вгору, Астальдо… Вгору…

Фіндекано підвів голову, і вперше в життя подумав, що його підводить зір.

Просто перед ним був схил, гладесенький, що виблискував незнаною гірською породою мов чорний адамант. Вище виднілося сіре каміння, що переходило у такий же виступ.

Неподалік від виступу на ланцюгу, вбитому в камінь, щось висіло… Хтось висів… Саме висів, а не стояв — босі ноги бранця не мали опори. Ланцюг охоплював зап’ясток правиці полоненика обручем кайданків. Першим враженням було, що то мрець, підвішений на пострах комусь невідомому в цій пустельній розколині.

Та бранець ворухнувся… Підвів голову.

— Це… справді… ти…

— Майтімо! — задихнувся Фіндекано, — Майтімо!

— Ти… Ти прийшов… До проклятого… до зрадника… Ти прийшов…

— Мовчи, — мовив Нолофінвіон, — не витрачай сили… Про оті злощасні кораблі я поговорю з тобою, коли стягну тебе з того клятого верху. І розмова буде серйозною, так що готуйся…

— О, я готовий… Тільки… не … двобій… Бо… я кращий… мечник…

— Ти, рудий хвалько, — сказав Фіндекано з серцем, видобуваючи з наплічника своє знаряддя для долання крутосхилів, — і попустили ж Боги, що моїм оtorno став найперший базіка серед синів Феанаро…

Зверху донеслося щось, схоже на вороняче каркання. Нолофінвіон подивився вгору, і його аж пройняв жах — Майтімо сміявся. Сміх перейшов в крик болю — змордоване тіло не витримало й краплі зайвого напруження.

— Ти…, - вишептав Руссандол, трохи отямившись, — помиляєшся… В цій гостинній… твердині… Рудий… Майтімо… — наймовчазніша… особа…

— О, та мовчи ж, нарешті, - мовив Фіндекано благально, — ну, що за нерозумний Нолдо…

— Я… так… довго…

Фіндекано зрозумів. Його приятель ладен був терпіти ще більший біль, аби тільки не відчувати себе самотнім між ворогами.

- І все таки мовчи, Майтімо, милий… Ми зладнаємо… Потерпи ще трохи… Я підіймусь…

Фіндекано морочився біля підніжжя скелі довгий час, поки не зрозумів остаточно — піднятися не вдасться. Клята скеля, що не могла бути природнім витвором, була гладесенькою