Мирослава Горностаєва - Астальдо

мов ковзанка, і міцнішою за сталь. Не було куди вбити гак, нікуди поставити ногу, ні за що зачепитись… Пастка… Це була скеля тортур, і для мученика нагорі, і для того, хто спробував би його рятувати.

— Астальдо…

— Що, побратиме?

— Сюди… не піднятись… без крил…

Фіндекано замість відповіді вдарив кулаком по каменю. Біль в руці витверезив його, а розум знову почав перебирати способи рятунку.

Єдиний спосіб був — дібратися до Майтімо зверху. Але для цього довелося б штурмувати цей проклятий крутосхил з того боку, на виду у всього цього орчатника…

— Фіндекано… Перший… лучник… Тіріону…

— Про що ти, Майтімо?

— Стріла… Долетить… В серце…

— Стривай, Руссандоле… Може ще…

— Нема… виходу… Краще… Мандос… ніж… це…

Фіндекано підняв свою зброю. Він розумів, що не зможе піти, навіть для пошуків обхідного шляху. Не зможе залишити тут Майтімо… Залишити самого… Обхідний шлях — майже вірна погибель. І Руссандол зостанеться на цій скелі… Зостанеться надовго — він же Ельда, іlfirin…

«У нас попереду вічність», — згадав Фіндекано слова Мая Саурона, котрий катував Майтімо в тому давньому сні, чи видиві, - «вічність, Нолдо…».

— Зроби… це…брате, — почулося зверху, — нехай… Морінготто… лусне… від злости… побачивши бездушне… hrоа… Хай… зрозуміє… не все…у світі… по його… волі…

Фіндекано натягнув лука. Старанно взяв приціл… Руки йому трусились, а зір застилали непрохані сльози. Перший лучник Тіріону раптом з жахом зрозумів, що не влучить, і доведеться стріляти ще… а може влучить не цільно, додавши приятелеві страждань.

Вітер свистів розколиною… Вітер…

— Манве Сулімо, — мовив Фіндекано вітру, намагаючись, щоб голос не тремтів, — Володарю Вітрів… Почуй мої слова… Ми прокляті і приречені, все так. Але жодна жива істота не повинна страждати так, як страждає мій брат. І тим більше його не має права прирікати на муки Мелькор, котрий був сам засуджений Валар за чорні справи. Допоможи мені… Направ стрілу… Нехай душа мого брата звільниться від змученого тіла і стане перед Вишнім Намо, який тільки й має волю чинити над нами суд, і призначати покарання.

— Стріляй, Астальдо! — вимовив Майтімо зверху чітко і дзвінко, майже колишнім голосом. — задля оtornasse — стріляй!

Тінь накрила ущелину… Тінь велетенських крил…

Фіндекано впав на коліно, не випускаючи лука, цілячись в очікуваний крилатий жах. Та замість кажана-велетня, або ще якогось виплодка Мелькора, побачив знайомого з дитинства орла Манве, Торондора.

— Діти, — озвалося в голові тяжким ударом дзвону, — що ж ви наробили, діти…

— Торондоре, милий, — прийняв Фіндекано оsanwe, — допоможи… Підніми мене до нього…

— Я підніму, — голос у розумі, - а далі? Я ж не зможу зависнути в повітрі, я птах, а не бабка…

— На он той уступ, Торондоре… Тільки на он той уступ. І будь поруч. Кружляй над нами…

— Гаразд… О, нерозумні діти…

Фіндекано зібрав свої знаряддя і видряпався на спину орла по підставленому крилу. Бойовий дух юного Ельда одразу ж піднявся до небес — Боги почули… Відгукнулися… Торондор і його орли були вивідачами Володаря Вітрів у цьому світі, і корилися лише особисто Манве Сулімо. А отже — ще не все втрачене. І для нього, і для Майтімо, і для Нолдор.

На уступі Фіндекано розстелив плаща, розіклав на ньому гаки, мотки мотуззя і прийнявся за роботу. Торондор змив у височину і кружляв колами над скелею, час від часу видаючи войовничий клекіт. Фіндекано сподівався, що птах не привабить сюди орків, або і когось гіршого, але потішав себе тим, що орли ширяють над Ендоре віддавна, і лиха сила просто намагається їх не помічати. Хоч і ходила поміж Ельдар чутка, що Мелькор у своєму втіленні є крилатим, але ніхто з Маяр, котрі приймали участь у Битві Стихій, не оповідав, що він міг літати.

— Фіндекано… що ти … робиш? — поцікавився Руссандол, котрий ледве віддихався опісля того, як викрикнув команду стріляти.

— Мовчи… Мовчи, не говори… Я впораюсь… Мовчи…

— О… солодка… еstel… Сподіватись… без… надії…

Нолофінвіон тим часом вбивав в камінну розколину, на відстані його витягненої руки, гак з прив’язаним до нього мотузом. Працював він розмірено і мовчки. Переконавшись, що гак тримає міцно, зав’язав вільний край мотуза у зашморг і затягнув петлю у себе на талії, поверх поясу. Перекинув через плече ремінь дорожньої сумки, почепив на себе лука. Він не уявляв собі, як буде відстрілюватися, бовтаючись на мотузі, якщо якась нечисть захоче його підстрелити знизу, але зброя додавала певності. Перевірив меча, ножа — і відштовхнувся від уступу.

Тепер він був ближче до Майтімо, але трохи вище. Він міг доторкнутися до приятеля, до його волосся незрозумілого кольору, сірого, мов висхла трава. Лице Руссандола навівало жах — то був череп, обтягнений сірою ж таки шкірою. Череп з чорною раною вуст. І з проваль у цьому черепі дивилися знайомі зелені очі, затуманені болем і тривогою.

— Фіндекано, — вимовив Майтімо над силу, — якщо ти… ще раз… так стрибнеш… без попередження… то Суддя… отримає моє… fеа… просто… зараз…

— Скажіть будь ласка, — огризнувся Фіндекано, вчепившись у мотузку, і над силу вирівнюючись в повітрі. — тільки що дехто бажав, щоб я його пристрелив…

— О, може…було б… краще… Так… ризикувати…

Нолофінвіон дістав з сумки приготований шматок мотузу, обвив ним Майтімо під пахвами, затягнув петлю, а другим кінцем так само примотузував себе.

— Зараз, — мовив, — я розпиляю цей клятий ланцюг, а Торондор нас підхопить. Отоді вже Морінготто точно сказиться.

— Ти… неймовірний… Астальдо…

— Мені просто щастить, ось і все… Як вчасно тут з’явився орел…

— О, вони… кружляли…тут… віддавна… Може…мене… і бачили… Але ж це… птахи… хоч і… могутні… У них… немає… рук…

— Зате у мене є, і то вмілі. Ще трошки, Майтімо, і я звільню тебе.

Фіндекано видобув ножа, випроханого у Макалауре, і приступив до роботи, попередньо домовившись з Торондором по оsanwe, що покличе його, коли закінчуватиме. Майтімо дихав важко, з хрипом у натруджених легенях, але навіть не стогнав, коли побратим зачіпав його змучене тіло. Руссандол повірив у рятунок.

А Нолофінвіон зрозумів, що рятунку не буде, коли лезо ножа роботи Феанаро опісля того, як юнак працював майже півдня без видимих результатів, зламалося о зачаровану сталь кайданів. Це страшне залізо затягувало пошкодження так, як затягувало рани тіло здорового Ельда. Фіндекано випустив уламок леза з зітертих окривавлених рук і ледве не закричав від розпуки. Він не уявляв собі, що скаже прикутому страждальцю. Пастка… Подвійна пастка… Тут не допоможе і Торондор. Тут взагалі ніщо не допоможе…

— Мій Астальдо…

Тихий шепіт зірваного голосу. Шепіт, сповнений не докору — ніжності.

— Ти дав мені