Мирослава Горностаєва - Астальдо

еstel, милий брате… Я понесу її в долонях до Судді, і скажу йому — мені, проклятому, зв’язаному неймовірною Обітницею, мені, братовбивці, принесли до Залізного Пекла надію… Я нестиму її, як вогник у тьмі, мій Астальдо… Я бачив, як зламався ніж, але ти маєш меча тієї ж роботи… Удар же — і відпусти мене на Захід.

Фіндекано лихоманково мислив, шукаючи виходу, і мовчав. Майтімо озвався знову:

— Мій оtorno, вже темніє… Часом сюди приходять тварі, милуватися моїми муками. За моєю спиною — двері у скелі, двері з висувною площиною. Ними мене сюди привели. Вони прийдуть… і ти загинеш, а може потрапиш їм до рук… і я тоді… я зламаюсь… і Морінготто отримає своє… і все це буде марно… все це марно… Убий мене… рятуйся… Благаю…

Нолофінвіон мовчки потягнув меча з піхов. І побачив усміх на змученому обличчі, усміх, схожий на вишкір черепа.

— Добре, побратиме… Шлях мій… на Захід… Хай буде… прямим…

В скелі раптом виникла щілина. Вона поволі розширювалась, і з неї тягнуло смородом, наче з могильника.

— Сюди…йдуть… Швидше… Астальдо… Швидше…

В змученому розумі Фіндекано раптом сяйнуло рішення. Страшний, несвітський, але вихід…

— Торондоре!

— Я тут, я пильную…

— Готуйся підхопити нас…

— Підхопити — тебе?

— Нас, Торондоре… Просто зараз…

Юнак притис до себе Майтімо лівицею. Мовив стиха:

— Не бійся… Повір…

— Я вірю… Namarie… Брате…

Свиснув клинок Феанаро, той клинок, що розрубав з одного удару залізну штабу. Фіндекано вдарив по руці Руссандола нижче страшного обруча, відтявши кисть руки. Тіло Майтімо, легке й невагоме, трималося тепер лише на мотузяному поясі.

— Торондоре!

— Я тут, я внизу…

— Рубаю мотуз…

— Давай, дитя…

Другий удар розсік мотузку, на якій висів Фіндекано. Юнак полетів вниз, обійнявши побратима, і впав у навстобурчене тепле пір’я Торондора.

— Гаразд, — пролунало в голові, - тримай…

На голову Фіндекано впав його плащ, який він зоставив на виступі скелі.

— Загорнеш його. На висоті холодно…

Двері в скелі вже майже розчинилися. З них долинув вереск злобний і лютий… Орел поволі набирав висоту, залишаючи Тангородрім далеко внизу. Фіндекано хапливо замотував Майтімо обрубок руки уривками власної сорочки. Крові майже не було — її так мало зосталося в зневоженому тілі

Закутавши побратима в плащ, Нолофінвіон пригорнув його до себе, прислухаючись до дихання. Брат дихав. Ледве чутно, натужно, але дихав… А отже — залишалася еstel…

***

Коли внизу блиснуло в сріблястому сяйві Рани Мінливого Срібне Озеро, Фіндекано нарешті втямив, що все вже закінчилося, що його божевільна виправа вдалася, що він є переможцем, і що Морінготто дійсно казиться від люті в своєму гірському схроні. Єдина тривога, що гризла його серце — це стан Майтімо. Оtorno не приходив до тями, і причиною тому була не лише відрубана рука. Його тіло, вкрите рубцями і ранами, ледве утримувало fеа… Фіндекано боявся й думати, скільки брат провисів на тій скелі, без води і їжі, живучи лише за рахунок духу. І про те, що з ним робили раніше, Нолофінвіон теж не міг думати без жаху, кленучи себе за те, що він прийняв видива за прості тривожні сни, і не кинувся відшукувати Майтімо хоча б тоді, коли воїнство Нолдор йшло повз Ангбанд в перший день сходу Васи.

Торондор опустився посеред табору, здійнявши крилами справжній вихор. Фіндекано, тримаючи друга на руках, сповз на землю по підставленому крилу, і птах схилив до нього велику голову.

— Торондоре, — озвався Фіндекано вголос, — маєш моє життя, як плату. Скажеш — віддам…

— Діти, — пролунала в голові відповідь, — відважні діти… Навіщо мені твоє життя, Астальдо? Живи довго. І він нехай живе…

Фіндекано піднявся навшпиньки і притулився щокою до могутнього дзьоба.

— Велика моя вдячність, — вимовив, — Манве Сулімо за те, що почув мене…

Орел якось незручно смикнув головою, а тоді озвався:

— Гаразд. Відійди, я злітатиму.

Коли затих вихор, здійнятий величезними крилами, до Фіндекано з усіх боків кинулися Ельдар. Його лучники, жони, діви, родичі… Юнак опинився затисненим у натовпі, а він же ледь не падав від утоми.

— Нолдор! — вигукнув він, — я привіз пораненого… Йому потрібна допомога, просто зараз… Покличте цілительку до мого шатра! Покличте пані Лаурендіе! Дайте мені дорогу, Ельдар, мій брат ледве дихає…

Ельдар розступилися, утворивши прохід. Цим живим коридором Фіндекано дійшов до шатра, який тут, біля Мітріму, ділив з Туракано. Він заніс Майтімо досередини, поклав на свій другий плащ, який служив укривалом, і упав поруч на коліна, виснажений до краю.

— Ай-я, молодий cano…

Лаурендіе… Хвала Богам! Фіндекано чомусь завжди подобалась ця холоднокровна Пробуджена, подобалися її різкі висловлювання і непробивний спокій. Ось і зараз вона відгорнула плащ, в який було закутано Майтімо, похитала головою і мовила:

— Ну, ось що, воїне, ти зробив для побратима все, що міг. Тепер наша черга, жіноча. А ти іди… Відпочинь, бо маєш такий вигляд, неначе тебе теж допитували розпеченим залізом.

Скоряючись знайомому голосу, Фіндекано вийшов і опинився просто перед батьком. Князь Нолофінве з хвилину дивився на сина, тоді обійняв його за плечі і повів до свого шатра.

— Татку, — вимовив юнак стиха, — пробачте…

— Мій Астальдо, — сказав Нолофінве, — мій відважний син…

Перед очима Фіндекано плив туман. Крізь нього він побачив Арельде, котра обійняла його, цілуючи, плачучи. Потім перед юнаком став Туракано. Лице брата було похмурим.

— Чого ти хотів цим домогтися! — вимовив він, — виправдати своє прізвисько? Ти чи не забув, старший брате, що без Нельяфінве у Феанаро зосталося б шестеро синів, а, якби ти згинув в тому Ангбанді, то я зостався б у батька одинаком! Тебе чи приворожив той рудий зрадник? Він заслужив свою долю, і хай би там і згинув! Або нехай би його рятували сини Феанаро! Чому його брати не помчали на північ, а сиділи тут, біля Мітріму? Я ще спитаю з твого Руссандола за Лосгар, за кораблі, за Гелькараске… І спитаю просто зараз — нехай він тільки отямиться. І хто зна — може він давно вже передався Морінготто, і тобі просто дали його звільнити… Звідки ми знаємо, кого, чи що ти привіз сюди! Я пообіцяв собі, що прикінчу першого ж Феанаріона, якого побачу, а ти відвернув сутичку, і тепер привіз до табору цього братовбивцю, аби за ним ходили наші жони!

— То піди, і убий його! — прошипів Фіндекано тим особливим голосом, який з’являвся у Ельдар лише, коли вони гнівались. — піди… Він лежить там зараз безпомічний, непритомний… А перед тим — убий мене, бо я заступлю тобі дорогу! Ти втратив душу, молодший брате,