Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

— Нам треба сховатися! — засапано кинув я.

«Будь ласка, Господи, зроби так, щоби ця тварюка виявилася дурною, — молився я, коли ми мчали до будиночку, — благаю, нехай їй забракне клепки у голові». Ми зробили великий гак, сподіваючись забігти до хижки непоміченими.

— Стривай! — скрикнула Емма, коли ми наближалися до нашої цілі ззаду. Вона витягнула зі свого макінтоша ряднину з-під овечого серця, вправно прив’язала до неї піднятий із землі камінь — і в неї вийшло щось схоже на пращу. Потім обхопила її долонями дочекалася, поки вона загорілася — і кинула далеко вбік. Праща гепнулася на болотисту поверхню, слабо жевріючи у темряві.

— Відволікальний маневр, — пояснила вона. Ми обернулися і забігли до халупи, довіривши свою безпеку непроглядній темряві, яка панувала всередині.

* * *

Прослизнувши у двері, які ледь трималися на завісах, ми мовби поринули в атмосферу, насичену запахом гною. Почувши, як огидно чвакають наші ноги, я збагнув, куди ми потрапили.

— Де ми? — прошепотіла Емма. Раптом почулося сопіння і дихання якихось тварин — і ми аж підскочили від несподіванки і страху. У споруді було повно овець, котрі знайшли тут пристанище від холодного нічного вітру й дощу — так само, як і ми. Коли наші очі призвичаїлися до темряви, ми побачили, як тьмяно поблискують очі овець, які перелякано витріщалися на нас; їх було там багато — десятки й десятки.

— Та це ж кошара, — прошепотіла Емма, обережно піднімаючи одну ногу.

— Про це не думай, — відповів я. — Швидше, нам треба відійти від дверей. — Я взяв її за руку, і ми проштовхнулися всередину хатинки у лабіринті овець, які сахалися від нашого дотику. Пройшовши вузьким коридором, ми опинилися у кімнаті з одним високим вікном та досить міцними на вигляд дверима, зачиненими на ніч, чого не можна було сказати про решту кімнат. Затиснуті у віддалений куток, ми присіли і почекали, прислухаючись, і сховалися за стіною знервованих овець.

Ми намагалися не вгрузати надто глибоко у гній, але марно. Повитріщавшись у темряву близько хвилини, я призвичаївся розрізняти в кімнаті декотрі обриси. В одному кутку стояли стосом ящики й коробки, а на стіні за нами висіли заіржавлені робочі інструменти. Побачивши щось схоже на гігантські ножиці, я підвівся, щоби зняти їх зі стіни.

— Хочеш зайнятися стрижкою овець? — поцікавилася Емма.

— Це все ж таки краще, аніж нічого.

Саме в ту мить, коли я знімав ножиці зі стіни, у вікні почувся шум. Вівці стривожено забекали, і крізь віконну раму без скла до кімнати поволі заповз довгий чорний мацак. Намагаючись рухатися якомога тихше, я опустився на підлогу. Емма затулила рота рукою, щоби притишити свій віддих.

А довгий язик нишпорив у кімнаті, мов перископ, принюхуючись до повітря всередині. На наше щастя, ми сховалися в одному з найсмердючіших приміщень на всьому острові. Напевне, запах овець забивав наш власний запах, бо за хвилину потвора, здавалося, припинила спроби і відійшла від вікна. Ми почули, як віддаляються її кроки.

Емма відвела руку від рота і тремтливо зітхнула.

— Здається, порожняк заковтнув наживку, — прошепотіла вона.

— Я хочу дещо сказати тобі, — мовив я. — Якщо нам вдасться вийти з цієї халепи живими, то я залишаюся.

Вона схопила мене за руку.

— Ти справді цього хочеш?

— Я не можу повернутися додому. Після всього, що сталося, — не можу. Тепер я зобов’язаний надавати вам допомогу — і навіть більше, ніж просто допомогу. Бо поки я тут не з’явився, ви перебували у цілковитій безпеці.

— Якщо нам вдасться вижити, — відповіла Емма, притискаючись до мене, — то я ні про що не жалкуватиму.

Немов якимось дивовижним магнітом нас потягнуло одне до одного, та саме в ту мить, коли наші вуста мали злитися в поцілунку, тишу кімнати розтрощив вибух верескливого овечого бекання в сусідній кімнаті. Ми відсахнулися одне від одного, бо, зачувши жахливий шум, вівці довкола нас хаотично заметалися, стукаючись одна об одну і вдавлюючи нас у стіну.

Тварюка виявилася не такою дурною, як я сподівався.

Я почув, як вона наближається до нас, йдучи крізь хатину. Часу на втечу ми не мали, тому розпачливо вгвинтилися у смердючу долівку, благаючи долю, щоби потвора нас не помітила.

І раптом я відчув її запах, іще огидніший, ніж овечій сморід у всій халупі, — потвора завмерла на порозі нашої кімнати. Всі вівці враз сахнулися від дверей, скупчившись у дальньому кутку, мов зграя риб, і придавивши нас до стіни так міцно, що ми ледь могли дихати. Ми вхопилися одне за одного, але не сміли й пискнути; якусь мить, котра видалася нестерпно напруженою і нескінченною, ми не чули нічого, окрім бекання овець і чвакання їхніх копит у гнойовій багнюці. Раптом почувся несамовитий хрипкий вереск — несподіваний і розпачливий. Він урвався так само раптово, як і почався, заглушений моторошним хрустом кісток. Навіть не бачачи, я збагнув, що то щойно розірвали навпіл вівцю.

Вибухнув шалений хаос. Охоплені панікою тварини рикошетом відскакували одна від одної, гепаючи нас об стіну так, що в мене в голові запаморочилося. Порожняк хапав тварин і, бризкаючи кров’ю, вигризав із них шматки, відкидав їх убік, мов ненажерливий середньовічний володар, що набиває кендюх на розкішному бенкеті. Він робив це знову і знову, убиваючи тварин, — так він пробивав собі дорогу до нас. Страх паралізував мене. Саме тому я й не можу раціонально пояснити те, що сталося потім.

Усі мої інстинкти волали мені залишатися у схованці, вгвинтитися ще глибше у багнюку, але раптом мій закляклий мозок простромила одна чітка й зрозуміла думка: «Я не дозволю, щоби нас убили в цій заваленій гімном халупі!» І, штовхнувши Емму до найбільшої вівці, яку я зміг побачити, я кинувся до протилежних дверей.

Двері були на відстані десяти футів від мене і виявилися зачинені. До того ж, межи мною та дверима було багато овець, але я прорвався крізь них, мов вправний півзахисник, вдарив двері плечем, і вони розчинилися.

Вивалившись надвір під немилосердний дощ, я заволав:

— Спіймай-но мене, ти, виродку безмозкий!

Я відразу ж збагнув, що заволодів увагою потвори, бо вона видала моторошний зойк і повз мене у двері хлинув потік овець. Похитуючись, я важко зіп’явся на ноги, а коли переконався, що порожняк погнався не за Еммою, а за мною, кинувся бігти до болота.

Відчуваючи потвору спиною, я