Фенні Флегг - Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Вона знову підскочила на ноги і крикнула:

— Не чіпай немовля! Це дитина міз Рут!

— Геть від мене, чорнопика, — він навідліг ударив її прикладом пістолета, з такою силою, що вона впала непритомна і з її вуха тонкою цівочкою потекла кров.

Артис прокинувся і з криком «бабусю!» кинувся до неї, тоді як Френк Беннетт, узявши дитину, рушив надвір крізь задні двері.

Тієї ночі був молодий місяць. Світла вистачило Френку якраз на те, щоб знайти дорогу назад до свого пікапа. Він відчинив двері й поклав мовчазне дитя на переднє сидіння. І вже сідав до кабіни, коли раптом почув звук у себе за спиною — немов щось важке налетіло на пеньок, укритий ватною ковдрою. То був звук від удару двокілограмової пательні об його чорняву ірландську голову — за частку секунди до того, як цей удар розпанахав йому череп. Він помер раніше, ніж упав на землю, а Сипсі тим часом вже поверталася до будинку з дитиною на руках.

— Ніхто не забере цю дитину, поки я жива. Ні, сер.

Френк Беннетт не уявляв, що вона підніметься з підлоги. А тим більше не уявляв, що ця худа невисока чорношкіра жінка з одинадцяти років майстерно вправлялася з двокілограмовими пательнями. Він недооцінив супротивницю, і це була його фатальна помилка.

Коли Сипсі проходила повз остовпілого Артиса, той помітив незвичний дикий блиск у її очах. Вона сказала:

— Іди приведи Великого Джорджа. Я вбила білого чоловіка, вбила на смерть.

Повільно, навшпиньках, Артис наблизився до вантажівки — туди, де лежало тіло Френка. Аби краще роздивитись його, Артис схилився і побачив, як у місячному сяйві виблискує скляне око.

Він побіг через залізничні колії так швидко, що не встигав переводити подих, і ледь не задихнувся дорогою додому. Великий Джордж спав, але Онзелл була ще на ногах і поралася на кухні.

Він залетів у двері, тримаючись за бік, у якому нестерпно кололо, і видихнув:

— Мені потрібен тато!

Онзелл відповіла:

— Краще не буди його, хлопче, бо він з тебе шкіру спустить…

Але Артис був уже в спальні й термосив велетня.

— Татку! Татку! Прокидайся! Ти маєш піти зі мною!

Великий Джордж миттєво прокинувся.

— Що? Що з тобою, хлопче?

— Я не можу сказати. Бабуся хоче, щоб ти прийшов до кафе!

— Бабуся?

— Так! Просто зараз! Вона казала, щоб ти йшов просто зараз!

Великий Джордж натягував штани.

— Сподіваюся, це не жарт, хлопче, бо інакше ти в мене дістанеш!

Онзелл, яка слухала все це, стоячи в дверях, увійшла, щоб одягнути светр і йти з ними. Але Великий Джордж наказав їй лишатися вдома.

— Вона ж не захворіла, ні? — з тривогою спитала Онзелл.

— Ні, крихітко, не захворіла, — відповів Великий Джордж. — Просто залишайся тут.

До вітальні зазирнув напівсонний Джаспер.

— Що сталося?..

Онзел швидко відповіла:

— Нічого, любий, повертайся до ліжка… І не розбуди Віллі Боя.

Коли вони відійшли від будинку, Артис випалив:

— Тату, бабуся вбила білого.

Місяць сховався за хмари, і Великий Джордж не міг бачити вираз синового обличчя. Він сказав:

— Ну, якщо ти щось задумав, хлопче, то начувайся.

Коли вони прийшли, Сипсі стояла посеред двору. Великий Джордж схилився і помацав холодну руку Френка, що стирчала з-під простирадла, накинутого Сипсі. Потім випростався, поклавши руки на стегна, глянув ще раз униз на тіло й похитав головою.

— М-м-м, м-м-м… Ну ти й утнула цього разу, мамо.

Але цієї миті, хитаючи головою, Великий Джордж уже обмірковував рішення. Він знав, що тут, в Алабамі ніщо не захистить негра, який убив білого, тож навіть не думав вчинити інакше, ніж збирався.

Він підняв тіло Френка.

— Ходімо, хлопче, — сказав він і взяв його на плечі.

Відтягнувши тіло до дров’яного сараю на задньому подвір’ї, він поклав його на земляну підлогу й сказав Артису:

— Будь тут, доки я не повернуся, хлопче, нікуди не йди. Треба позбутися тієї вантажівки.

Приблизно за годину, коли Іджі й Рут повернулися додому, дитина лежала у своєму ліжку й спала здоровим сном. Іджі відвезла Сипсі додому, дорогою поділившись своїм хвилюванням через недугу матінки Тредґуд. Сипсі так ніколи й не розповіла їй, що вони ледь не втратили малюка.

Артис просидів у сараї цілу ніч. Знервований і збуджений, він сидів навпочіпки й гойдався вперед-назад. Урешті-решт, близько четвертої години ночі він не зміг більше стримуватися — і, розкривши складаний ніж, у непроглядній темряві штрикнув накрите простирадлом тіло — раз, двічі, тричі, чотири рази, знов і знов.

На світанку двері зі скреготом розчинилися, і Артис з переляку обмочився. То був батько. Він загнав вантажівку в ріку, неподалік від «Фургонного колеса», і пройшов увесь зворотний шлях пішки, а це було миль із десять.

Великий Джордж мовив:

— Ми маємо спалити одяг.

Коли він відкинув простирадло, обидва завмерли, не зводячи поглядів із тіла.

Сонце щойно почало пробиватися крізь шпарини в дерев’яних стінах. Артис глянув на Великого Джорджа здоровезними, як блюдця, очима, розкривши рота від подиву, і сказав:

— Тату, у цього білого немає голови!

Великий Джордж знову похитав головою.

— М-м-м, м-м-м, м-м-м…

Його мати відтяла мерцеві голову й десь її поховала.

Він зволікав рівно стільки, скільки знадобилося, щоб оговтатись від цього страхіття. Потім сказав:

— Хлопче, допоможи мені з цими лахами.

Артис ніколи раніше не бачив оголеного білого чоловіка. Він виявився увесь рожево-білий — просто як обпалена, позбавлена щетини свиня в окропі.

Великий Джордж подав йому простирадло й закривавлений одяг, наказав віднести до лісу й там закопати якнайглибше, а потім повертатися додому й нічого не розповідати. Нікому. Ніколи. Ніде.

Поки Артис рив яму, він не міг стримати посмішки. У нього з’явилася таємниця. Могутня таємниця, яка залишатиметься з ним доти, доки він живий. Яка надаватиме йому сил, коли він почуватиметься слабким. Відоме лише йому й дияволу. Думка про це змушувала його посміхатися від задоволення. Ніколи більше він не відчує гніву, болю, знущань з боку інших, ніколи більше. Тепер він інший. Назавжди винятковий. Він ударив ножем білого чоловіка…

І коли тепер білі хлопці завдаватимуть йому шкоди, він лише посміхатиметься в серці: «Я вже штрикнув одного з ваших…»

О пів на восьму Великий Джордж уже різав свиней і грів воду у великому чорному казані — трішки зарано для цієї пори року, але не надто.

Того ж дня Ґрейді з двома детективами з Джорджії допитали його батька про зниклого білого. Артис ледь не зомлів, коли один із них підійшов та зазирнув до казана — він був упевнений, що слідчий побачив, як серед м’яса на вогні підстрибує й пірнає рука Френка Беннетта. Але той вочевидь нічого не помітив, бо за два дні